глава 1

    Закохані з Лейденсу

  І хтось із них мертвий

(усі події у даній книзі – вигадані. Не намагайтесь повторювати речі, які роблять головні герої у реальному житті!)

Перед тим, як почати читати мою книгу:

Головні події у книзі ведуться від імені головної героїні – Вільми, яка живе у невеликому американському містечку Лейденс. Не судіть, будь ласка, строго) Я не професійна письменниця, а лише любителька. Ставтесь з розумінням! Приємного усім читання! Люблю кожного з вас!

Глава 1

29 жовтня, 2020 рік

«Лиш би встигнути добігти вчасно» - лише ці слова висіли у думках Вільми, коли вона зі всіх сил бігла до офісу шерифа Нільсона.

«Лиш би з ними нічого не сталось за ці декілька хвилин» - ще одні слова, які вона перемотувала у своїй голові. У цій ситуації переживав би кожен – Вільма залишила у лісі своїх найближчих друзів – Айзека, Нору, Бобі, Карлу…Отто… А також потенційного вбивцю зі своїми людьми..

«Не знаю, що буду робити без них. Мені просто необхідно встигнути!» - повторювала Вільма, коли переступила через поріг офісу місцевого шерифа.

За два місяці до цього...

Ранок першого вересня для усіх учнів нашої школи розпочинався по-різному. Я прокинулась у чудовому настрої. Ціле літо я не бачилась з своїми однокласниками! Вже встигла заскучати за багатьма з них.

Першим ділом я зробила зарядку, що ввійшла у мій звичайний режим вже давно. «Зарядку зранку потрібно робити кожному! А особливо тобі, Пакірсоне! Глянь, який ти дрищ!» - говорив кожного заняття фізкультури наш вчитель. Тому не лише я витрачала свій час на ранкову гімнастику.

Коли я вже була одягнута, я спустилась до низу, де за сніданком вже на мене чекали батьки.

- Чудово виглядаєш! – озвався першим мій батько, - не впізнаю тебе останнім часом. Така красуня стала.

- Вона у нас завжди була красунею! – перебила його мама, - доню, будеш снідати з нами?

- Ви забули, що я не їм зранку? До того ж, мені ще потрібно зустрітись з Монікою. Бувайте! Гарного вам дня.

І не дочекавшись відповіді, я вибігла з дому. Не виходило з голови батькове «не впізнаю тебе». Усі говорять, що я змінилась. У кращу сторону, звичайно. Та я сама помічала у собі зміни. З маленької і повненької Вільмочки я перетворилась у струнку і привабливу Вільму. Поглянемо, як на це відреагують в школі. Та мої думки перервав шум, який линув з подвір’я Моніки. Мене здивував якийсь невгамовний рух і велика кількість людей. Що це за люди? Коли я підійшла ближче, я зрозуміла, що і на їхньому подвір’ї, і у середині будинку знаходиться багато людей шерифа Нільсона.

- Що сталося? – спиталась я у якоїсь молодої жінки, яка записувала щось у свій блокнот.

- Смерть. А якщо бути точнішим, самогубство, - з якоюсь важкістю у мові сказала жіночка, - Ця дівчинка вже третя у списку мерців за останній місяць. Ох, як я не люблю ці самогубства.

Та я вже її не слухала. Швидко забігла в будинок і побачила перед собою заплакану місіс Олейн, а на колінах у неї була … мертва Моніка. Її лице виглядало як з фільму жахів, знятий по книгах Стівена Кінга: бліде лице, відкритий рот і, що найстрашніше, повністю залиті чимось синім очі. Мені захотілось блювати у цю хвилину та я стрималась. Мене помітив батько Моніки, містер Олейн.

- Вільмо, дитинко, тобі краще піти. Не хочу, щоб ти бачила таку Моніку. Ми не віримо, що вона себе отруїла! Вона була надто життєрадісною, щоб таке зробити з собою! – говорив до мене чоловік, а на його очах вже виднілись сльози.

- І я не вірю, - все, що змогла видушити з себе я.

Ми з Монікою не були дуже близькими подругами. Точніше, ми ними не були після того, як перейшли у старшу школу. Наші будинки були сусідніми, тому кожного дня ми з нею ходили до школи разом. Інколи, Моніка запрошувала мене до себе на чай, ну а я її, бо так наполягала моя мама. Вона часто була скучною, тому у школі в неї не було друзів. Окрім мене звичайно. Та шкільної бібліотекарки, з якою вона проводила більшість свого вільного часу.

-  Я не вірю! – сказала сама до себе я і якісь хлопці глянули на мене, як на божевільну.

«Я не вірю в те, що Моніка скоротила собі віку. Це на неї не схоже! У неї просто не було нормального мотиву! Чи, може я помиляюсь… Стоп, котра година. Блін, запізнююсь!» - і побігла до школи.

На щастя, мені вдалось прийти до школи за 5 хвилин до дзвінка. Вся школа вже гуділа про ранкову новину.

«Цікаво, яке їм до цього діло? Правду говорять: «Ми стаємо цікавими людям лише тоді, коли помираємо…»

- Ей, подружка, про що задумалась? – озвалась до мене моя сусідка «по ящиках» і близька подруга  Нора.

- Та так, ні про що...

- Співчуваю втраті Моніки… Вона була для тебе близькою, хіба ні? А ти так змінилась за літо! – змінила тему розмови, щоб не нагнітати мене, як завжди усміхнена і безтурботна Нора.

- Дякую. У тебе гарний загар. Де цього разу відпочивала?

Та вона не встигла відповісти, бо нас перервав галас юрби, яка вже згуртувалась у коло.

- Побігли! Там знову Отто з кимось б’ється! – сказала мені Нора, схопивши мене за руку і вже за хвилину ми були у центрі подій.

«Дивно, що цей Отто нічого не зробив раніше, - думала я, коли мій однокласник лупасив якогось хлопця з паралельного, - Боже, як же тушнить від погляду цих дівчат, які так закохано дивляться на Отто. Ще б пак, футболіст, красень, качок, синок мера міста, одним словом, завидний зять. Хоча насправді він є простим мажором».

- Так, що тут відбувається! Розійшлись обоє, - раптово бійку перебив ніжний дівочий голос, - а з тобою, негіднику, я поговорю пізніше, - заговорила дівчина до Отто.