Початок

Ніч опустилася на кладовище тихо й повільно, наче сама земля намагалася приглушити біль тих, хто залишився живим. Над старими деревами висіло важке небо, затягнуте темними хмарами, крізь які ледве пробивався холодний місячний світ. Вітер проходив між похиленими хрестами, торкався сухої трави і змушував її тихо шелестіти, ніби сама земля шепотіла про тих, кого вже забрала смерть. Тут не було людей, не було факелів і голосів — лише тиша, така глибока, що здавалося, вона здатна поглинути будь-яке слово.

На свіжій могилі сиділи двоє.

Аврора і Рея.

Земля під ними ще не встигла осісти, була темною й вологою, а простий дерев’яний хрест стояв трохи похилившись, ніби й сам не витримував ваги того імені, яке було вирізане в ньому грубими літерами. Ні золота, ні прикрас — лише дерево, земля і тиша, що огортала це місце, мов холодна ковдра.

Аврора сиділа, схилившись вперед, притиснувши руки до обличчя, і тихо плакала. Її плечі час від часу здригалися, але вона намагалася стримувати звук, ніби боялася, що навіть її плач може потривожити того, хто лежить під землею. Рея сиділа поруч, трохи осторонь, дивлячись у темний ґрунт перед собою. Сльози текли по її щоках повільно й мовчки, але вона навіть не намагалася їх витерти.

Вони не говорили довгий час.

Бо іноді біль стає таким великим, що слова поруч із ним здаються безглуздими.

Нарешті Аврора повільно опустила руки і подивилася на хрест. Її очі були червоні від сліз, а голос, коли вона заговорила, прозвучав тихо, майже пошепки.

— Чому…

Вона замовкла, ніби саме це слово вже було занадто важким.

— Чому він це зробив?..

Рея повільно заплющила очі.

Це питання вже давно сиділо в її голові, мов колюча скалка, яку неможливо витягнути. Відтоді, як усе сталося, відтоді, як вони стояли тут, дивлячись, як землю кидають на труну, одна й та сама думка поверталася знову і знову, не даючи спокою.

Чому.

Чому він вирішив піти на це.

Навіщо залишив їх.

Навіщо прийняв ту ціну, яку не мав платити.

Вона повільно відкрила очі і подивилася на ім’я, вирізане в темному дереві.

Данте.

Людина, яка врятувала їх більше разів, ніж вони могли порахувати.

Людина, яка навчила їх тримати меч, стояти до кінця, дивитися страху в обличчя і не відступати, навіть коли весь світ валиться навколо.

Людина, яка завжди стояла між ними і смертю.

І яка врешті-решт… сама пішла їй назустріч.

— Навіщо ти це зробив… — тихо прошепотіла Рея, дивлячись на могилу.

Вітер знову пройшов між деревами, торкнувся трави і хреста, змусивши його ледь помітно скрипнути.

Обидві мовчали, але думали про одне й те саме.

Що тепер буде далі.

Бо світ без Данте здавався набагато темнішим, ніж будь-коли раніше.

І жодна з них ще не знала, що справжня історія почалася задовго до цієї ночі.

Задовго до війни, зрад і смертей.

Вона почалася того дня, коли маленький хлопчик уперше відчув у своїй руці вогонь — не тепло, не дар, а силу, яка змінить його життя назавжди.

І тоді він ще не знав, що одного дня цей самий вогонь приведе його сюди.

До цієї могили.

До цієї ціни.

До кінця, який він сам обере.

***

Йому було дванадцять, коли він уперше відчув вогонь. Не тепло — а жах. Не дар — а прокляття.

Небо того дня було сірим і тяжким, як і його дихання. Листя не шелестіло — лиш вітер скиглив між дахами.
Рука загорілась. Саме так — без попередження, без болю, без причини. Він не кликав полум’я. Воно прийшло саме.

Пізніше, коли стодола пішла димом, а селяни побачили його блискучі, блакитні очі, страх захлинув усе.

— Вигнати його! — кричала стара Ціла.
— Він — маг. Проклятий! — зойкнув староста. — Спалити, поки не пізно!

Мати мовчала. Батько вдарив. Він нічого не сказав. Лише дивився. Дивився на них, як дивляться вперше — і востаннє.

Коли його тягли до межі села, бруд і каміння били по тілу, але в серці — тиша. І там, на самому порозі вигнання, він зупинився. Озирнувся.

— Ви спалили мене, — прошепотів. — Тепер... я вас.

Перший спалах був слабким. Інстинкт. Другий — більшим. Смерть. На третьому село почало горіти. Криками. Дахами. Людьми.

Він ішов, не озираючись. Лиш зупинився, коли дійшов до річки. Там уперше плакав — не від жалю, а від порожнечі.

І почалась боротьба.

Цілий рік.
У самотності, в холоді, в голоді.
Навчитися керувати полум’ям.

Навчитися приховати очі.
Блакитні — надто явні.

І лише в тринадцять він навчився стримувати вогонь. І лише в тринадцять він вперше змінив колір очей — блакитне світло стало чорною безоднею.

З того часу він не мав дому.
Не мав батьків.
Не мав права навіть на ім’я.

Але десь глибоко всередині ще жеврів спогад.
Його звали Данте.
Колись

Тепер його кликали інакше.
Ті, хто вижив. Ті, хто боїться. Ті, хто шепоче його ім’я в темряві:

— Оні.

3 роки минуло. Данте прийшов до королівства.

Королівський тронний зал був холодним, мов клинок. Камінь під ногами не прощав ваги, як і людина, що сиділа на троні.

Король Ардан Великий не любив довгих розмов. Він волів слухати лише дві речі — чіткі прохання і чіткі клятви.

Юнак перед ним стояв прямо, хоч і без обладунку. У простій сірій туніці, з мечем на спині. Темне волосся, тверді м’язи — ознака багатьох років тяжкої праці. Його погляд був спокійним, але впевненим.

— Чому ти прийшов, хлопче? — запитав король.

— Я — Данте, — відповів юнак. — Потрібні гроші. І підтримка. Хочу служити.

Ардан придивився пильніше. Він не бачив у хлопцеві ані багатства, ані благородства. Лише силу і рішучість.

— Ти достатньо сильний, щоб бути лицарем? — холодно спитав король.

Данте злегка посміхнувся.

— Якщо треба — й мечем доведу.

Ардан мовчав кілька хвилин. Потім кивнув.