Розділ 2

Здоровань, що був у туалеті, повернувся й погукав:

— Толя, агов, я вже тут. 

— Угу, — мугикнув інший біля сходів.

— Толя, ти що спиш? — почав непокоїтися напарник, — я ж сказав тобі за дівкою слідкувати.

Він увімкнув світло і вилаявся:

— Твою ж матір, от йолоп. Вставай бігом, вона втекла! 

За пів години стало зрозуміло, що дівчині допомогли, бо паркан підпирала драбина, а обоє псів спали мертвим сном у кущах.

— Ну і за що я вам плачу, — гарчав Гліб Володимирович на двох охоронців по телефону. — Ви навіть звичайну злодюжку не змогли втримати. Робіть що хочете, але ви мусите її повернути.

Ася з Вадимом тим часом продиралися через хащі. Їм довелося йти пішки, адже ця частина лісу була доволі густо засаджена й машина тут би не проїхала.

— Нагадай мені, будь ласка, чому ми не можемо перепочити, або забрати золото пізніше? — захекано промовила Ася й зупинилася. М'язи на ногах горіли вогнем. Вона притулилася спиною до дерева, намагаючись віддихатися. Сонце поволі вставало з-за обрію, який зафарбовувало в рожевий колір. 

— Бо якщо Гліб зрозуміє, що його хочуть обікрасти, то швидко перенесе золото, — відповів на її питання чоловік. На відміну від Асі, він виглядав бадьоро й нітрішечки не втомлено. — До того ж я впевнений, що за нами вже вислали кілька машин з охоронцями, які за потреби проломлять нам голови. Тож давай не відставай. Тут недалеко. 

Ася зітхнула й побігла далі. “Добре йому командувати, — подумала вона. — Не всі з дитинства займаються боксом, — тут вона закашлялася, — чи спортом взагалі”. 

За п'ять хвилин вони добігли до озера, у хвилях якого горіло вранішнє небо. З двох боків над ним височіли круті схили й лише вузенька стежка вела вниз до води. 

— Залишилось спуститися, — махнув рукою вниз Вадим й побіг першим.

Ася поморщилася. Менше всього їй хотілося зараз лазити по схилах.

Вона ступала обережно, тримаючись за виступи й гілки кущів, що якимось дивом тут прижилися. Вадим був набагато вправнішим за неї. Дівчина пройшла лише пів дороги, як він вже стояв внизу й нетерпляче постукував кросівкою по землі.

Нарешті Ася спустилася й поглянула на чоловіка.

— Куди нам далі?

Він мовчки показав їй на невеличкий вхід до печери, прикритий гілками та травою, під якими лежав камінь й посміхнувся:

— Розумно га? Зверху на схилі ніхто не помітить, що внизу є печера, воно виглядає, як просто берег, покритий травою, а з іншого боку озера розгледіти аж сюди нічого практично не можливо. Покрита гілками й травою вона взагалі не помітна.

Вадим швидко розкидав гілки й махнув їй рукою:

— Давай швидше, часу обмаль.

Ася пригнулася й зробила крок вперед. Усередині печери вона змогла випростатися й зажмурилася:

— Не світи в очі!

— Вибач, — Вадим відвів ліхтарик вбік і театрально вклонився, а потім заговорив дикторським голосом:

— Неперевершена пані, до вашої уваги представлено двадцять ящиків стародавніх і таких бажаних скіфських скарбів, серед яких є і ящик золотих монет. Та-дам!

Він направив ліхтарик вглиб печери й Ася ошелешено завмерла. Одне на одному і просто на піску стояли ящики зі скарбами. Дівчина підійшла ближче й почала роздивлятися речі, що лежали зверху — залізний меч в позолоченому чохлі, прикрашеному зображеннями диких тварин, бляхи у вигляді степових орлів, ще меч з золотим руків’ям, старовинна діадема. Окремо стояв ящик із золотими монетами.

— Скільки все це коштує? — нарешті змогла видавити з себе дівчина.

— На думку археологів — це неоціненний скарб, — таким самим дикторським голосом відповів Вадим. Потім продовжив уже власним — Але ми не археологи. Для нас усе в цьому світі має ціну. Тож цього вистачить, щоб решту життя більше не красти й взагалі не працювати. А ще може поїдемо до Греції. А? Як тобі? Купимо там невеличкий будиночок на березі Середземного моря. Будемо цілими днями валятися на пляжі, пити вино, насолоджуватися природою. Заведемо двох діток…

— Ей, легше, — скривилася Ася.

— Зрозумів. Мовчу.

— Як ми це винесемо звідси?

Вадим самовдоволено посміхнувся й дістав з сумки кілька мішків:

— Старим дідівським способом — на своїх плечах. Але часу обмаль, та й ти багато не потягнеш. Тому візьмемо лише монети. Нам цього вистачить, і Гліб не буде по всьому світу за нами ганятися. І до речі, в мене на них вже є покупець.

Ася скривилася. Вона сама розуміла, що все їм не перенести, але залишити таке багатство було шкода. Дівчина поклала поруч з ящиком мішок і запустила у монети руки. Вона відчула холод, що приємно торкався шкіри. Блаженна посмішка осяяла її обличчя. Ася ще ніколи не бачила стільки золота. Вадим кряхтів поруч, набираючи монети у свій окремий мішок.

Коли ящик залишився пустим, Вадим спробував підняти мішок.

— Кілограм десять буде. А твій ще менше.

 Він закинув свій собі на плечі й кивнув Асі:

— Донесеш? В тебе кілограм сім. Під гору буде важко. Може почекаєш тут? Я по тебе повернуся й допоможу нести.

— Ні, дякую, — одразу скочила на ноги Ася. — Винесу якось. 

Вона схопила свій мішок і поспішила за чоловіком.

Сонце вже припікало й навіть сім кілограмів для дівчини відчувалося як сімнадцять. Коли вони нарешті видерлись нагору, Ася зітхнула з полегшенням. 

— А не така це проста робота, поцупити скарб, — промовила вона витираючи піт з лоба тильним боком долоні. Раптом Ася уперлася в спину Вадиму, який не зрозуміло чому зупинився.

— Це точно, — почула вона насмішкуватий голос попереду. Він належав чоловіку, якого вони прямо зараз намагалися обікрасти. — Виходь, вправна крадійко, — промовив він іронічно, — й мішок свій тягни сюди. 

Дівчина повільно вийшла з-за спини друга. Навпроти них стояв Гліб. У його очах стрибали бісики. Два охоронці стояли позаду нього, блокуючи Асі з Вадимом вихід на випадок, якщо ця солодка парочка захоче тікати.