Розділ 36. Щасливий кінець

Вечір у Любліні був теплим і спокійним. Літній вітерець грайливо ворушив фіранки на балконі, де сиділи Бревек та Альона. У руках у кожного була чашка зеленого чаю, а перед ними простягалася панорама міста, освітлена тисячами вогнів.

— Це один із тих вечорів, коли здається, що час зупинився, — сказала Альона, вдивляючись у горизонт.

— Так, — погодився Бревек. — Це момент, коли можна просто бути, відчувати й ні про що не турбуватися.

Їхній балкон завжди був місцем, де вони могли поговорити про найважливіше. Це була їхня тиха гавань, де світ зникав, залишаючи лише їх удвох.

— Як думаєш, ми щось змінили в цьому світі? — раптом запитала Альона, зробивши ковток чаю.

Бревек задумався.

— Думаю, ми змінили себе, — сказав він. — А це вже впливає на все навколо.

— Ти маєш рацію, — сказала Альона. — Усі наші проєкти, усі люди, яких ми зустріли, навіть ті складні моменти… Усе це зробило нас тими, ким ми є зараз.

Вони замовкли, вдивляючись у мерехтливі вогні міста. Кожен з них подумки переглядав усе, що їм вдалося пережити разом: від перших зустрічей і мрій до складних рішень і перемог.

— Пам’ятаєш, як ми сиділи тут уперше? — запитав Бревек.

— Так, — усміхнулася Альона. — Це було тоді, коли ми тільки починали працювати над «Простором натхнення». Ми гадали, чи хтось узагалі прийде до нас.

— А тепер це місце стало символом для міста, — сказав він з гордістю. — Але знаєш, що важливіше за всі ці успіхи?

— Що?

— Що ми з тобою завжди залишалися разом, підтримували одне одного, — сказав він. — Навіть коли здавалося, що світ валиться.

Її очі наповнилися теплом, і вона взяла його за руку.

— Ти завжди був моєю опорою, — сказав йому Альона. — І ти знаєш, що для мене це найважливіше.

Вони сиділи поруч, спостерігаючи, як повільно темніє небо. Вогні міста здавалися ближчими, ніби Люблін, їхнє місто, дякувало їм за все, що вони зробили.

— Я думаю, що ми знайшли свій сенс, — тихо сказала Альона.

— І в чому ж він? — запитав Бревек, повертаючись до неї.

— У любові, — відповіла вона. — У тому, щоб бути разом, створювати, підтримувати одне одного і залишати слід у цьому світі. Не великий, але справжній.

Бревек мовчки кивнув. Він знав, що вона права. Їхнє життя не було ідеальним, але саме їхня любов і спільні зусилля зробили його справжнім.

Час здавався застиглим. Вони довго сиділи на балконі, говорячи про минуле, мріючи про майбутнє і просто насолоджуючись присутністю одне одного. І саме тут вони зрозуміли, що не потрібно шукати сенс життя десь далеко. Він завжди був поруч, у дрібницях, які вони створювали разом.

Ось так й завершилася ця історія про цих двох закоханих у Люблін, про яких я вам розповів. Думаю, що вона запам'ятається не тільки Бревеку та Альоні, а й вам, бо читали її саме ВИ! Але нічого страшного, можливо, ми колись повернемося до них з новими історіями... Чи не повернемося? Побачимо. Час покаже😉