Розділ 34. Безсоння

Ніч у Любліні була тиха. Здавалося, що місто спало глибоким і спокійним сном, занурене в м’який серпанок світла від ліхтарів. Усі вікна будинків, крім одного, були затемнені. У цій квартирі, на п’ятнадцятому поверсі, Альона сиділа біля вікна, закутавшись у теплий плед, з чашкою чаю в руках. Це була вже третя ніч поспіль, коли сон вперто уникав її. Втома накопичувалася, але щойно, коли вона лягала у ліжко й закривала очі, її розум починав працювати ще активніше. Її охоплювали думки, яких удень вона навіть не помічала: спогади, плани, страхи і безглузді припущення, що повторювалися, наче зациклена мелодія.

Бревек спав поруч. Його рівне дихання мало б заспокоювати її, але водночас здавалося, що це лише підкреслює її власну неспроможність знайти спокій. Альона тихо підвелася, намагаючись не розбудити його, і вийшла до вітальні. Вона запалила лише настільну лампу, щоб не порушувати нічний спокій. У кімнаті було затишно, але відчуття порожнечі все одно залишалося. Альона поглянула на книжкову полицю, шукаючи щось, що могло б відволікти її. Вона взяла до рук старий том поезії, відкрила випадкову сторінку й спробувала прочитати. Але слова здавалися порожніми, де вони просто ковзали її розумом, не залишаючи сліду.

— Чому так складно просто заснути? — тихо промовила вона до себе.

Вона поставила книжку назад на полицю й вирішила зробити собі чашку ромашкового чаю, сподіваючись, що це допоможе. На кухні, поки вода закипала, вона вдивлялася у своє відображення у вікні. Її очі виглядали втомленими, але водночас у них був якийсь внутрішній блиск, ніби її розум досі шукав відповіді на запитання, які вона ще навіть не сформулювала.

Чай був гарячим і трохи гіркуватим, але він зігрівав її руки. Альона сіла на підлогу біля вікна, обперлася спиною об стіну й дивилася на нічне місто. У голові почали виринати уривки думок: "Чи зробила я все правильно? Чи справді я на своєму місці?"

Ці питання, доречі, звучали не вперше. Робота в лікарні була для неї важливою, але водночас виснажливою. Її творчі проєкти з Бревеком приносили радість, але вона часто запитувала себе, чи це справді її покликання, чи лише втеча від чогось більшого.

Думки перервало тихе шарудіння за спиною.

— Не спиш? — запитав Бревек, який стояв у дверях в піжамі.

Альона обернулася й спробувала усміхнутися:

— Ні. Не виходить.

— Я вже помітив, — сказав він, підходячи ближче й сідаючи поруч. — Що тебе тривожить?

— Усе і нічого, — зітхнула вона. — Просто ці безсонні ночі... Здається, вони знають, як витягти на поверхню всі найглибші думки, які я намагаюся ігнорувати вдень.

Бревек узяв її за руку і сказав:

— Розкажи мені.

Альона на секунду задумалася, а потім почала говорити. Про свою втому, про сумніви, про відчуття, що вона інколи втрачає контроль над власним життям.

— Я не знаю, чи це нормально, — завершила вона. — Чи я просто занадто багато думаю?

— Це нормально, — тихо сказав Бревек. — Ти багато робиш, багато віддаєш людям. Іноді ти забуваєш, що треба знайти час і для себе.

— Але як? — запитала вона. — Як знайти цей баланс?

— Почни з малого, — відповів Бревек. — Зараз, наприклад, закрий очі.

— Бревеку, я ж казала, що не можу заснути, — усміхнулася Альона, але все ж таки слухняно закрила очі.

— Не думай про сон. Просто уяви, що ти зараз там, де хочеш бути. Де ти відчуваєш спокій і щастя.

Вона зробила глибокий вдих і спробувала уявити. Перед її внутрішнім поглядом з’явився пляж, теплий пісок і шум хвиль. Вона відчула, як її тіло поступово розслабляється.

— Це допомагає, — прошепотіла вона.

— Просто дихай, — тихо сказав він.

Коли хвилина пройшла, Альона відкрила очі й побачила, що Бревек уважно дивиться на неї.

— Ти завжди знаєш, що сказати, — промовила вона.

— Бо я тебе знаю, — відповів він.

Вони сиділи поруч ще кілька хвилин, а потім Бревек запропонував спробувати знову лягти спати. Цього разу, Альона відчула, що її напруга трохи зникла.

— Якщо ти не заснеш, розбуди мене, — сказав він, коли вони лягли в ліжко. — Ми можемо просто говорити, якщо це тобі допоможе.

— Дякую тобі, — тихо відповіла вона.

Ця ніч не стала ідеальною. Сон усе одно приходив уривками. Але Альона відчула, що її безсоння більше не здається їй таким страшним. Вона знала, що поруч є той, хто завжди готовий підтримати, навіть у найтемніші години ночі.