Розділ 26. На перехресті доріг

Осінь принесла не лише прохолоду, але й нові виклики. Повернувшись із Гданська, Бревек та Альона відчували, що їхнє життя знову зміщується у бік буденності. Робота над «Простором натхнення» тривала, але вже не викликала того вогню, як раніше. Їм здавалось, що вони опинилися на перехресті, де потрібно було вирішити, яким шляхом іти далі.

Одного ранку, коли Альона переглядала останні звіти про відвідувачів і технічне обслуговування простору, її телефон задзвонив. Це був Якуб Новак з міської ради — той самий, хто запропонував їм співпрацю над фестивалем.

— Доброго ранку, пані Альоно, — сказав він. — Я маю до вас особливу пропозицію.

Альона завмерла, зацікавлена, але промовила:

— Слухаю вас.

— У зв’язку з успіхом «Простору натхнення», ми розглядаємо можливість створення нового культурного центру в Любліні, і хотіли б, щоб ви та пан Бревек стали його керівниками, — пояснив Новак. — Ми хочемо, щоб це було щось більше, ніж просто виставковий зал. Місце, де мистецтво зустрічається з життям.

Ця пропозиція була несподіваною. Альона знала, що це величезна відповідальність і виклик, який змінить їхнє життя. Але щось у її серці відгукнулося.

— Це звучить надзвичайно, пане Новаку, — відповіла вона після паузи. — Але я маю порадитися з Бревеком.

— Звісно, — погодився він. — Я сподіваюся на вашу згоду.

Коли Альона розповіла Бревеку про пропозицію, він замислився.

— Це новий етап, — сказав він, після того, як обміркував усе. — Але чи готові ми до цього?

— Не знаю, — зізналася Альона. — Але я думаю, що ми не повинні відмовлятися від можливості.

Протягом наступних днів вони багато говорили про нову пропозицію. Їхнє обговорення було наповнене сумнівами, мріями та страхами. З одного боку, це була можливість створити щось грандіозне, втілити свої найсміливіші ідеї. З іншого — вони боялися, що такий масштаб може зруйнувати їхній зв’язок і залишити їх виснаженими.

Одного вечора, сидячи на кухні за чашкою гарячого чаю, Альона вирішила висловити свої думки.

— Знаєш, я іноді думаю, чи не занадто ми вимагаємо від себе, — сказала вона, вдивляючись у темряву за вікном. — Ми так багато працювали останні роки, а тепер це новий проєкт.

— Ти маєш рацію, — відповів Бревек, обдумуючи її слова. — Але хіба ми не живемо заради таких викликів? Хіба не це дає нам відчуття справжнього життя?

— Можливо, — зітхнула вона. — Але я боюся, що ми можемо втратити себе в цьому.

Бревек узяв її за руку, дивлячись у її очі.

— Ми ніколи не втратимо себе, якщо будемо триматися разом, — сказав він.

Через тиждень вони дали свою згоду. Міська рада виділила для проєкту старовинну будівлю в центрі Любліна, яка раніше була муніципальним театром, але вже десятиліття стояла покинутою. Коли Бревек та Альона вперше зайшли всередину, вони побачили напівзруйновані стіни, потріскану підлогу і сліди часу, що здавалося, застигли в повітрі.

— Це виглядає, як місце з історією, — сказав Бревек, оглядаючись навколо.

— Історією, яка чекає на продовження, — додала Альона, уявляючи, яким цей простір може стати.

Вони почали планувати. Перший етап полягав у реставрації будівлі. Це була важка й довга робота, але з кожним днем вони бачили, як старі стіни оживають, як простір поступово перетворюється на місце, яке могло б об’єднати людей.

Для такого масштабного проєкту їм була потрібна команда. Вони почали шукати людей, які розділяли їхнє бачення. В команду увійшли архітектори, дизайнери, художники, інженери та волонтери, які допомагали втілювати їхні ідеї в життя.

Однією з найяскравіших фігур стала молода художниця на ім’я Майя. Вона запропонувала створити в центрі будівлі інсталяцію, яка б змінювалася залежно від часу доби. Її ідея так сподобалася Бревеку та Альоні, що вони вирішили зробити це ключовим елементом нового культурного центру.

— Це буде серце нашого простору, — сказала Альона під час однієї з нарад. — Те, що символізуватиме постійну зміну і розвиток.

Після місяців важкої роботи настав день відкриття. Будівля перетворилася на справжній шедевр: сучасний дизайн поєднувався зі старовинними елементами, а всередині було створено безліч зон для виставок, концертів, лекцій і майстер-класів.

Коли двері відкрилися, люди почали заходити всередину, і здавалося, що кожен куточок наповнюється життям. Центральна інсталяція Майї заворожувала: її кольори змінювалися, створюючи відчуття магії.

Бревек та Альона стояли осторонь, спостерігаючи за реакціями відвідувачів. Вони бачили посмішки, чули захоплені вигуки, і це було найбільшим підтвердженням того, що вони зробили все правильно.

— Ми знову це зробили, — тихо сказала Альона, дивлячись на натовп.

— Так, але цього разу ми зробили більше, ніж могли уявити, — відповів Бревек.

Вони знали, що попереду буде ще багато роботи, але цього вечора вони дозволили собі просто насолоджуватися моментом. Вони стояли поруч, тримаючись за руки, і відчували, що їхній шлях, хоч і непростий, завжди приведе їх до чогось прекрасного.