Розділ 20. Валентинка на щастя

Зима 2025 року видалася доволі суворою й сніжною, адже кожний день Альони був сповнений справ і обов’язків. Проєкт, який вони з Бревеком задумали минулого року, поступово наближався до завершення, і на них чекала складна та виснажлива робота. Кожен день проходив у постійному русі: зустрічі з підрядниками, вибір матеріалів, узгодження кожної дрібниці, яка була важлива для успіху проєкту. Альона віддавала роботі майже весь свій час, розуміючи, що попереду ще багато справ, а встигнути потрібно усе.

Їхній проєкт, який вони тепер називали "Простір натхнення", мав відкритися навесні. Це означало, що час, здавалося, просто вислизає з-під контролю. Альона відчувала втому, але розуміла, що цей проєкт був для них надзвичайно важливим. І хоча інколи у неї опускалися руки, вона знала, що кожен докладений зусильний момент наближає їх до мрії.

Одного ранку, коли вона прийшла до майстерні, щоб розпочати черговий робочий день, її зустрів несподіваний сюрприз. На робочому столі лежала невелика валентинка. Це було 14 лютого, і Альона, поринувши у роботу, зовсім забула про День закоханих. Але цей маленький конверт, прикрашений малюнком червоного серця, одразу привернув її увагу.

Вона обережно розкрила його і всміхнулася, побачивши напис: «Для тебе, Альоно, моя найкраща музо». Усередині на невеликій картці рукою Бревека були написані слова, сповнені тепла й турботи:

«Альоно, кохана, цього року ти зробила стільки для нас і для нашої мрії. Ти — мій янгол, мій натхненник, мій постійний компаньйон у всьому, що ми робимо. Ця зима важка, але я хочу, щоб ти знала: усе, що ми робимо, не мало б сенсу без тебе. З тобою кожен день стає кращим, кожен проєкт набуває нового сенсу, кожен момент сповнений радості. Спасибі тобі за твоє терпіння і силу. Ти — моя валентинка на щастя, і я завжди поруч.

З любов’ю,

Бревек».

Альона відчула, як у грудях стає тепло. Їй було дуже приємно читати ці слова. У момент, коли робота здавалась нескінченною і втома ставала все сильнішою, цей маленький прояв уваги був для неї як ковток свіжого повітря. Вона усміхнулася, відчуваючи, як зникає напруга, що накопичувалася протягом останніх тижнів.

З цією валентинкою у руках вона відчула, що не самотня у цій боротьбі. Бревек завжди був поруч, підтримував її, допомагав і дарував сили, коли вона думала, що не зможе більше витримати.

Альона затримала погляд на картці, вдихаючи її щирі слова, які, здається, наповнили кімнату теплом і світлом, наче зимове сонце прорвалося крізь сірі хмари. Вона вдивлялася в рядки, написані рукою Бревека, і розуміла, наскільки ця маленька валентинка, цей невеликий акт уваги, здавалося, став для неї найціннішим подарунком.

Спогади нахлинули на неї, і вона мимоволі усміхнулася. Перед її очима пропливали моменти їхньої спільної роботи: як вони створювали перші ескізи, обговорювали кожну ідею до найменших деталей, як працювали до ночі в їхній майстерні, сповнені мрій та надій. Вона згадала й те, як він завжди був поруч, коли їй ставало важко — його підтримка, добрі слова, теплі обійми, якими він завжди огортав її в моменти втоми чи сумнівів.

Альона раптом відчула, як її охоплює неймовірна вдячність за те, що вони разом, що у них є цей проєкт, і що їхнє життя сповнене не лише роботи, а й глибокого, справжнього кохання, яке завжди знайде спосіб сказати: «Я з тобою, навіть коли важко».

— О, Бревек, — тихо сказала вона, дивлячись на його підпис. — Ти й не уявляєш, як багато для мене означають ці слова.

Тримаючи картку, вона відчула хвилю натхнення і сили. Дрібниці, які здавалися їй неможливими, тепер виглядали як маленькі перешкоди на шляху до здійснення їхньої спільної мрії. Їй хотілося зробити більше, віддати всю свою енергію, тому що цей проєкт став не просто роботою, а втіленням їхнього кохання.

Саме в цей момент, двері майстерні відчинилися, і в кімнату увійшов Бревек, усміхнений і трохи засніжений після прогулянки зимовими вулицями.

— Бревеку! — вигукнула Альона, кидаючись йому назустріч і міцно обіймаючи. — Дякую тобі за цю валентинку. Вона найтепліша за те, що я отримувала цієї зими.

Він обійняв її у відповідь, дивлячись їй в очі.

— Ти заслужила на це, Альоно, і на набагато більше, — сказав він, гладячи її волосся. — Я знаю, як важко тобі працювати в таких умовах, і я хочу, щоб ти знала, що кожен твій крок — це крок до нашої мрії. Я бачу, як ти вкладаєш усе, що маєш, у цей проєкт, і я пишаюся тобою.

Вони стояли так декілька хвилин, просто обіймаючи один одного, і цей момент мовчазної єдності був для них дорожчим за всі слова. Навіть у розпалі важкої зими, навіть серед важкої роботи вони були разом, і це було найбільшою цінністю.

— Давай сьогодні зробимо перерву, — запропонував Бревек, все ще тримаючи її за руки. — Проведемо цей День закоханих, як належить, без робочих думок. Візьмемо собі маленьке свято, тільки для нас.

Альона кивнула, відчуваючи, як важкість останніх тижнів зникає. Вони залишили майстерню й вирушили на невелику прогулянку містом. Засніжений Люблін зустрічав їх тишею зимового дня, а вуличні ліхтарі підсвічували сніг, що кружляв у повітрі.

Вони зайшли до маленької кав’ярні, яку обоє любили, й замовили гарячий шоколад із корицею. Сидячи за столиком біля вікна, вони насолоджувалися теплом напою і простими розмовами, згадуючи смішні моменти, ділячись думками про майбутнє й просто насолоджуючись часом, проведеним разом. Їхнє спілкування було наповнене легкістю і радістю, як це буває тільки в тих, хто розуміє одне одного без слів.

Повернувшись додому, вони вирішили завершити вечір фільмом, під яким заснули на дивані, загорнувшись у теплий плед. І хоча цей День закоханих не був нічим особливим, для них він став справжнім нагадуванням про цінність простих моментів, маленьких знаків уваги, які роблять кохання сильнішим.

Того дня, Альона зрозуміла, що їхня сила не лише в проєктах, які вони створювали, а й у здатності підтримувати одне одного навіть у найважчі моменти. І, тримаючи валентинку від Бревека біля серця, вона знала, що з такою підтримкою жодні труднощі не зможуть стати на заваді їхнім спільним мріям.