Розділ 14. День Коцеїна

Повернувшись до Любліна, Бревек та Альона швидко повернулися до звичного ритму життя. Але натхнення від поїздки до Кракова й створення інтерактивної скульптури лишило в них незабутнє відчуття: їм хотілося створювати ще більше, відкривати нові горизонти, доносити через мистецтво щось особисте й глибоке.

Одного ранку, коли Бревек гортав місцеву газету, його увагу привернула стаття з яскравим заголовком: "День Коцеїна в Любліні!" У тексті йшлося про Джонні Коцеїна — відомого художника з польським корінням, що прославився в Італії своїми сміливими роботами та здобув чимало прихильників у Європі. І хоча більшість його творчого життя минуло за межами Польщі, Коцеїн не забув про свої корені та часто згадував їх у своїх роботах.

— Альоно, поглянь, тут буде День Коцеїна, — сказав Бревек, показуючи їй статтю. — Я чув про нього, його роботи надзвичайно виразні й несуть якусь особливу, незрозумілу силу.

Альона зацікавлено підняла погляд.

— О, це ж чудово! — з радістю промовила вона. — Я давно хотіла побачити його роботи наживо. Кажуть, що він часто використовує несподівані матеріали, поєднує фарбу з тканиною, іноді навіть з металом, і створює картини, які виглядають тривимірними.

— Саме так. Він створює багатошарові образи, що нагадують справжні скульптури, — підтвердив Бревек, захоплюючись детальніше. — Думаю, це буде не просто виставка, а справжнє свято мистецтва.

Не вагаючись, вони вирішили піти на захід. День Коцеїна обіцяв стати особливою подією для міста, адже організатори привезли не лише його картини, а й кілька оригінальних інсталяцій, створених самим художником. Більшість робіт ще ніколи не покидали меж Італії, тож можливість побачити їх у Любліні була унікальною.

У день виставки, вулиці міста були наповнені людьми, що прямували до музею сучасного мистецтва, де й проходив захід. Перед музеєм височіла яскрава інсталяція — величезний металевий "Куб Коцеїна", що складався з безлічі дрібних деталей: скріпок, металевих дротів, елементів із тканини. Куб був розмальований яскравими фарбами, які переливалися на сонці, створюючи враження руху. Здавалося, що ця робота ніби парить у повітрі, підкоряючись якимось невидимим силам.

— Це просто неймовірно, — захоплено сказала Альона, розглядаючи інсталяцію. — Він, здається, об’єднує не тільки матеріали, а й ідеї. Це, як і твоя скульптура в Кракові, спонукає людей знайти свій власний сенс.

Бревек вдумливо кивнув:

— Можливо, це те, що робить Коцеїна таким впливовим. Він завжди кидає виклик уяві. Гадаю, що цього дня він прагне знову зблизитися зі своїм польським корінням, передати свою любов до культури і творчості.

Вони увійшли в музей, де в просторих залах розмістилися численні роботи художника. Їх вразила атмосфера простору: кожна картина мала свою "зону", щоб глядач міг повністю зануритися в неї, відчути всі шари і елементи, з яких вона складалася. Коцеїн використовував найрізноманітніші матеріали — тканину, фарбу, металеву фольгу, і навіть розбиті дзеркала. Деякі з картин нагадували складні лабіринти, інші — були простими й навіть мінімалістичними, але всі мали щось спільне: потужний заряд емоцій.

Одну з картин, яка особливо привернула увагу Бревека, художник назвав "Коріння і крила". На ній були зображені дві фігури — одна міцно трималася за землю, з корінням, що проростало з її ніг, а друга — з величезними крилами, готовими злетіти, але все ще прив'язаними до землі тонкими нитками. Цей образ зворушив Бревека: він відчував, що картина передає стан людини, яка прагне досягти висот, але водночас не хоче забувати про свої корені.

— Це чудова метафора, — тихо сказав Бревек, звертаючись до Альони. — Можливо, Коцеїн таким чином висловив своє ставлення до життя за кордоном. Його роботи стали відомими в Італії, але він ніколи не забував про свої польські корені. Як ті нитки, що тримають на землі.

Альона вдумливо дивилася на картину і сказала:

— Так, він ніби каже, що коріння завжди залишаються з нами, навіть якщо ми змінюємося або переїжджаємо в іншу країну. Ми не втрачаємо зв'язок із тим, звідки прийшли, — відповіла вона.

Вони продовжили рухатися від однієї картини до іншої, обговорюючи кожну з них. В одній роботі Коцеїн поєднав темні, насичені кольори з яскравими золотими акцентами, створюючи драматичний контраст, що відразу привертав увагу. На іншій — він використовував різнокольорові плями та хаотичні лінії, які, здавалося, виливалися на глядача, змушуючи його зупинитися і замислитися.

Зрештою, їхній шлях привів до центральної зали, де проходила особлива частина виставки — перформанс, присвячений творчому процесу Коцеїна. Сам художник був на сцені, одягнений у простий робочий одяг, з палітрою в руках. Його рухи були плавними, зосередженими, і кожен дотик до полотна здавався продуманим. Глядачі мовчки спостерігали, як він створював нову картину на очах у всіх.

Бревек був вражений. Він бачив, як у рухах Коцеїна відчувалася справжня пристрасть, впевненість митця, який віддає частину своєї душі кожному мазку.

— Це неймовірно, — прошепотів він до Альони. — Ми бачимо справжнє народження мистецтва.

Альона стояла поруч із Бревеком, затамувавши подих, уважно стежачи за тим, як Коцеїн поступово наповнює полотно життям. Його рухи були невимушеними, але точними, ніби він знав кожну деталь, кожну лінію, яка має з’явитися на полотні. Від першого мазка і до останнього, він наче розмовляв із полотном, вдивляючись у нього, ніби воно могло відповісти.

Глядачі навколо затихли, поглинені його рухами, його внутрішньою концентрацією. Кожен, хто спостерігав за цим процесом, ніби поринав у світ художника, де в центрі були тільки він і його мистецтво. Нарешті, після декількох хвилин, які здалися цілою вічністю, Коцеїн зробив останній мазок і відступив назад, оцінивши свою роботу. На полотні вирізнявся абстрактний образ, але кожен, хто дивився на нього, міг побачити щось своє: одні бачили обличчя, інші — природні ландшафти, а для когось це був лише хаотичний згусток кольорів, що захоплював своєю силою.