Розділ 10. Балачки з Петром

Після того, як Бревек повернувся з гір і відновив у собі відчуття творчого натхнення, він продовжив роботу над новими проєктами, зосереджуючись на кожній деталі й намагаючись вкладати в кожну роботу частинку душі. Одного ранку, він отримав несподіване повідомлення від старого друга Петра. Петро був інженером із Кракова, із тих друзів, із ким знайомство ніколи не старіє, а розмови завжди мають особливу глибину. Доречі, цього персонажа ми вже зустрічали у нашій розповіді у частинах "У лісі". Давайте я детальніше про нього розкажу.

Петро народився й виріс у Кракові — старовинному місті, яке для нього стало не просто домівкою, а джерелом натхнення. За освітою — інженер. Також, Петро відзначався невичерпним інтелектом і здатністю бачити у повсякденних речах щось більше. Його технічний склад розуму та аналітичні навички часто допомагали вивчати не лише об'єкти, а й людей навколо. Він вірив у старі традиції, цінував історію, але водночас був відкритий для нового і часто ставав частиною великих міських проєктів.

У минулому, Петро був у дружніх стосунках з Мілошем, і їхні розмови мали філософський, іноді навіть містичний підтекст. Мілош часто звертався до Петра як до людини, яка могла допомогти йому розібратися у власних думках. Петро, хоча сам іноді був скептиком, завжди знаходив унікальний підхід до свого друга.

Бревек був радий, що Петро приїде до Любліна, і з нетерпінням чекав на їхню зустріч. Він знав, що ця розмова стане для нього можливістю обговорити не лише поточні справи, а й поділитися своїми новими ідеями. Петро, з його відвертістю й інженерським баченням світу, завжди умів дати влучну пораду чи просто нагадати про важливі життєві цінності.

Вони зустрілися у невеликому кафе, яке Бревек часто відвідував з Альоною. Петро, високий і з характерним блиском у очах, одразу виділявся серед людей. Вони привіталися міцним потиском руки та усмішками, після чого сіли за стіл біля вікна.

— Ну що, Бревко: як життя митця? Чув про твою скульптуру, щиро вражений, — почав Петро, спокійно дивлячись на друга.

— Дякую, Петьку, — відповів Бревек, трохи здивувавшись. — Мені важливо було створити не просто скульптуру, а щось, що буде мати сенс для людей. Григорій Купріянович був тією особистістю, яку хотілося увічнити. Він надихає своїм баченням.

Петро кивнув, вдумливо зітхнувши.

— Так, мені теж завжди здавалося, що скульптури повинні нагадувати нам про ідеї, а не лише про саму людину. І все ж, а як після цього великого проєкту? — поцікавився він. — Чув, що тебе трохи накрили сумніви. Що це: страх чи...?

Бревек задумався, поглядаючи на чашку кави перед собою.

— Скоріш, це відчуття відповідальності, — відповів він. — Після того, як робота завершена, залишається порожнеча. Наче ти віддав частинку себе. І тоді з’являються думки: а чи дійсно я здатен створити ще щось вартісне?

— Знаєш, це цікаво, — сказав Петро, нахиляючись уперед. — Ми, інженери, також стикаємося з таким відчуттям. Ми постійно вдосконалюємо щось, шукаємо нові рішення. Але іноді я думаю, що найважливіше — це просто продовжувати рухатися, не зациклюючись на тому, що було. І я впевнений, що твої майбутні роботи будуть такими ж глибокими, як і твоя скульптура.

Бревек усміхнувся, відчуваючи себе підбадьореним.

— Дякую, Петьку, — сказав він. — Завжди ціную твої слова.

— То розкажи, які у тебе зараз ідеї? — поцікавився Петро, відкинувшись на спинку стільця і зробивши ковток кави.

Бревек подумав на хвилину і сказав:

— Маю одну задумку. Мені хотілося б створити серію малих скульптур, які можна розмістити в різних місцях міста. Щоб люди могли випадково натрапляти на них під час прогулянок і задумуватися над тим, що вони бачать. Щось просте, але з глибоким змістом. Наприклад, невеличкі фігурки або барельєфи, які символізують людські почуття або життєві моменти.

Петро задумливо кивнув.

— Це цікаво, — сказав він. — Такі деталі додають місту характеру. Але вони мають бути лаконічними, щоб кожен міг сам додумати, що це для нього значить.

— Так, саме так, — відповів Бревек з натхненням. — Я не хочу нав'язувати значення, а тільки створити натяк, який людина може розвинути у своїх думках.

Петро усміхнувся, оцінюючи ідею.

— Тобі підійде така робота, — сказав він. — Але, як би це не було приємно, завжди пам'ятай, що ти робиш це для себе. Не для когось, а для того, щоб виразити себе. І якщо це знайде відгук у інших — чудово. А ні — значить, так і має бути.

Бревек кивнув, вдумливо вбираючи слова Петра. Йому справді подобалася ця розмова — проста і водночас глибока. З Петром він завжди міг обговорювати ідеї без обмежень, і завдяки його аналітичному мисленню з’являлися нові ракурси.

— Знаєш, — почав Бревек, знову дивлячись на чашку кави, — іноді мені здається, що в нашій професії, як і в житті, ми занадто часто покладаємося на думку інших, на схвалення. І це виснажує. Ти іноді таке відчуваєш?

Петро задумливо поглянув на нього, склавши руки на столі, потім сказав:

— Мабуть, так. Я інженер, Бревеку. Моє завдання — будувати, вирішувати проблеми, покращувати життя людей. Але мені не потрібно, щоб кожен схвалював мою роботу. Я виконую її так, як вважаю за потрібне. Іноді люди оцінюють це, іноді — ні. Але знаєш що? Мені здається, що коли робиш щось із серцем, навіть не шукаючи визнання, то саме тоді досягаєш справжнього результату.

Бревек задумливо слухав, відчуваючи, як його тривоги поступово зникають.

— Це правда, — сказав він. — Я думаю, що саме така внутрішня свобода допомагає рухатися вперед. Здається, ти добре мене розумієш.

— Ти знаєш, що я завжди на твоєму боці, — з усмішкою відповів Петро. — І ще: якщо це допоможе, я згадав одну історію, яку чув від старого друга. Він казав, що кожен справжній митець завжди сумнівається в собі, саме тому він і є митець. Коли ти відчуваєш, що знаєш усе, ти перестаєш розвиватися. Так що, товарише, може, це твоя перевага.

Бревек засміявся, відчуваючи полегшення.