Розділ 5. Відпочинок від усього

Наступного ранку вони прокинулися рано, готові до маленької подорожі, яку так довго чекали. Альона взяла невелику сумку з речами, а Бревек поклав термос із гарячою кавою та кілька улюблених бутербродів. Їхня мета — невелика хатина серед лісу, де можна сховатися від шуму лікарні, метушні міста і залишитися тільки вдвох. Свіже повітря, тиша і природа обіцяли стати їм тим відпочинком, який вони так потребували.

— Ти готова до пригод? — запитав Бревек з посмішкою, коли вони підходили до машини.

— Готова, як ніколи! — відповіла Альона, щиро усміхаючись. Вона не пам'ятала, коли востаннє відчувала такий спокійний і радісний настрій.

Їхня подорож тривала недовго, але дорога здавалася приємною та довгоочікуваною. За вікном миготіли мальовничі краєвиди: ліси, річки, маленькі села з черепичними дахами. Все навколо нагадувало їм, як мало вони помічали це раніше, поглинені своїм щоденним життям. Проте саме зараз вони відчували себе вільними, кожен з них вийшов зі своєї звичної ролі — медсестри і архітектора.

Нарешті, дорога звузилася, і вони заїхали у глиб лісу, де на них чекала хатина. Вона була маленькою, але затишною, з вікнами, що виходили на невелику галявину, оточену високими соснами. Коли вони вийшли з машини, їх зустрів ніжний аромат хвої і свіжого осіннього повітря.

— Ох, це дійсно ідеальне місце! — сказала Альона, вдихаючи на повні груди.

— Я знав, що тобі сподобається, — відповів Бревек, закриваючи машину і обіймаючи її. — Тут ми будемо лише ми і природа. Жодних телефонних дзвінків, жодних тривог.

Вони зайшли в хатину, де панувала тиша. Невеликі дерев'яні меблі, камін і світло, що лилося з вікон, створювали особливу атмосферу затишку. Альона одразу ж відчула, як кожен куточок цієї хатини ніби обіймав її.

— Мені здається, я могла б тут залишитися назавжди, — сказала вона, роздивляючись кімнату.

— Якщо так буде краще для тебе, то я не проти, — відповів Бревек, підморгуючи. — Але думаю, що через тиждень чи два, ти захочеш повернутися в місто, до лікарні. Ти ж знаєш: це твій справжній дім.

— Можливо, — тихо промовила Альона, розуміючи, що його слова правдиві. Але зараз, у цю мить, їй хотілося бути тільки тут, поруч із ним, серед природи, відкинувши всі турботи та напругу.

Після того, як вони розпакували речі, Бревек запропонував невелику прогулянку лісом, щоб оглянути околиці. Ліс був тихим та спокійним, лише час від часу було чути, як під ногами хрумтить листя або пролітає пташка.

— Дивись, тут є навіть маленька річка! — вигукнув Бревек, коли вони підійшли до кришталево чистої води, що текла поміж каменями.

Альона присіла біля берега, зануривши пальці у воду, яка була прохолодною і освіжаючою.

— Як добре тут, — сказала вона, дивлячись на відбитки сонячного світла на воді. — У такі моменти я відчуваю себе живою, по-справжньому живою.

Бревек сів поруч із нею, спостерігаючи за її усмішкою.

— Ось чому я хотів, щоб ми поїхали сюди, — сказав він. — Я хочу, щоб ти відчула це щастя, відчула, що ти не лише медсестра, яка допомагає іншим, а й просто людина, яка заслуговує на спокій та радість.

Альона подивилася на нього і зрозуміла, як багато для неї значить ця подорож. Він завжди розумів її, знав, що потрібно сказати і як підтримати, навіть коли вона мовчала.

— Дякую тобі, Бревеку, — тихо промовила вона, поклавши голову йому на плече. — Ти навіть не уявляєш, як я вдячна за ці моменти разом.

Вони ще деякий час сиділи біля річки, насолоджуючись тишею й красою природи, яка огортала їх з усіх боків.

Після короткого відпочинку біля річки, Альона та Бревек підвелися й продовжили прогулянку стежкою, що звивалася між деревами, ведучи їх глибше у ліс. Осінь прикрасила навколишній пейзаж у жовто-оранжеві тони, а ліс здавався казковим — мовби тут час зупинився, залишивши їх віч-на-віч з природою.

— Знаєш, — сказала Альона, трохи зупинившись і торкнувшись кори великого дуба, — я думаю, що кожен має час від часу відпочивати від свого звичайного життя. Просто відволіктися і подихати свіжим повітрям. Ліс, цей спокій... Усе це дає відчуття, наче можна почати все спочатку.

Бревек усміхнувся, спостерігаючи за нею.

— Абсолютно згоден, — сказав він. — Важко знайти кращий спосіб для перезавантаження, ніж втекти у ліс. Тут навіть самі думки стають чистішими, і якось легше розібратися, що насправді важливо.

Вони крокували далі, насолоджуючись легким шелестом листя під ногами і приємним запахом дерев, який був наповнений вологим ароматом землі та опалого листя. Пташки співали у верхівках дерев, ніби бажаючи доповнити цю ідилію своєю музикою.

Раптом Альона зупинилася і прислухалася.

— Чуєш? — пошепки запитала вона, вказуючи в напрямку галявини попереду.

— Що таке? — так само тихо відповів Бревек, з цікавістю поглядаючи туди, куди вона показувала.

Звідкись із-за дерев долинав звук потріскування гілок і тихий гуркіт. Вони зробили кілька кроків уперед, виглядаючи з-за стовбурів, де побачили групу оленів, що мирно паслися на галявині. Їхні великі очі блищали на сонці, а роги гордо піднімалися над головами.

Альона завмерла, зачарована цією картиною. Вона навіть затамувала подих, щоб не сполохати тварин.

— Неймовірно... Вони такі спокійні, — прошепотіла вона, щаслива від того, що могла спостерігати за цими істотами так близько.

— Так, ніби цей ліс — їхнє царство, а ми тут просто гості, — додав Бревек, усміхаючись. — Мені здається, вони й справді відчувають, що ми їм не загроза.

Вони стояли мовчки, спостерігаючи за оленями, доки ті поступово не зникли за деревами. Відчуття єдності з природою наповнило їх обох, і Альона відчула, що це місце насправді має цілющу силу. Здавалося, що її душа поступово очищається від переживань й тривог останніх днів.

Коли олені зникли з поля зору, Бревек взяв Альону за руку, і вони продовжили йти стежкою.

— Бревеку, а чи замислювався ти, що можна було б жити десь у такому місці? Не назавжди, звісно, але принаймні кілька місяців, щоб втекти від міської метушні? — запитала вона, задумливо дивлячись у бік дерев.