Розділ 3. Шрами, які не видно

Променистий світанок розсіявся над Любліном, заливаючи місто м'яким теплом і освітлюючи кам'яні будівлі, які мовчазно спостерігали за нескінченним потоком життя. Альона стояла біля вікна, втупившись у далечінь, поки її думки блукали навколо останніх подій. Декілька тижнів пройшло від того трагічного дня в лікарні, але болючий спогад залишався з нею.

На кухні, поруч, Бревек зосереджено готував сніданок. Його рухи були звичними, впевненими, і сам вид того, як він наливає каву, для неї мав заспокійливий ефект. Це був мовчазний, але теплий ранок — той рідкісний момент, коли вони могли побути удвох, далеко від шуму лікарні, обов'язків і вимог життя.

— Ти як? — м'яко запитав Бревек, не відриваючи погляду від чашок, які наповнював кавою. Його голос був сповнений теплом й турботою, якої Альона потребувала зараз більше, ніж будь-коли.

— Не знаю, — зізналася вона, обертаючись до нього. Її голос був тихим, майже шепотом, і здавалося, що слова самі важко пробираються назовні. — Час минає, а я залишаюся на місці. Я не можу перестати думати про те, що сталося.

— Це нормально, — відповів він, поставивши перед нею чашку і сівши навпроти. — Іноді потрібен час, щоб зрозуміти, як жити далі.

Альона вдивлялася в темну поверхню своєї кави, спостерігаючи за тим, як легенький пар підіймається вгору, танучи в повітрі.

— Ти знаєш, я думала, що маю міцний стрижень, що зможу справлятися з будь-яким випробуванням, — сказала вона. — Але є речі, які залишають шрами. Вони не зникають.

Бревек нахилився вперед, дивлячись їй в очі, і його рука торкнулася її руки, обіймаючи її теплом.

— Альоно, навіть шрами, які не видно, з часом стають частиною тебе, але вони не завжди будуть болючими, — сказав він. — Ти сильніша, ніж думаєш.

Її погляд ковзнув у бік, але легка усмішка все ж з’явилася на її обличчі. Вона знала, що його слова правдиві, але тягар втрати залишався важким. Кожен день, проведений у лікарні, приносив із собою нові випробування, але спогад про ту трагедію не покидав її. Вона не могла позбутися думки, що могла б зробити щось інакше, щоб врятувати ту жінку.

Після сніданку, відчуваючи потребу у свіжому повітрі, вони вирушили на прогулянку. Тепле осіннє сонце, ніжний вітер і легкий шелест листя заспокоювали. Бревек запропонував відвідати парк, який став їхнім улюбленим місцем для прогулянок, де можна було просто насолодитися природою і забути про всі турботи.

Коли вони прийшли до парку, Альона сіла на лавку під старим каштаном, який здавався свідком багатьох історій кохання, дружби й життя. Її погляд ковзнув по зелені, що ще залишалася на деревах, але невидимий тягар все ще лежав на її плечах.

— Іноді мені хочеться залишити все це і поїхати кудись далеко, — раптом сказала вона, порушивши тишу, що здавалася спокійною, але насиченою невимовленими думками.

Бревек підняв брови, але його голос залишався м'яким, спокійним.

— Поїхати? І куди б ти хотіла поїхати? — запитав він.

— Я навіть не знаю, — зізналася вона, трохи нахилившись вперед і знову зосередившись на землі перед собою. — Просто кудись, де можна почати все спочатку. Залишити все це позаду і жити без постійного відчуття втрати.

Бревек задумливо подивився на неї, і в його очах читалася турбота.

— Але чи дійсно це допоможе? — почав він запитувати. — Місце зміниться, але твої спогади залишаться з тобою. Можливо, не у втечі, а в об’єднанні з ними ти зможеш знайти зцілення?

— Ти, мабуть, правий, — відповіла Альона, зітхнувши. — Просто це так складно. Щодня боротися з відчуттям, що ти не можеш повернути все на місце.

Бревек узяв її руку, стискаючи її пальці теплом та підтримкою.

— Ти сильніша, ніж думаєш, — сказав він. — Люблін — це твоє місце сили. І я радий, що ми тут знайшли одне одного. Це означає, що саме тут ти можеш знайти те, що шукаєш.

Альона посміхнулася, відчуваючи, як його слова поступово проникають у її серце.

— Ти завжди знаєш, що сказати, аби повернути мене до життя, — сказала вона.

— Це моя робота, — відповів він, підморгнувши і посміхаючись. — Я тут, щоб підтримувати тебе.

Вони продовжили прогулянку, обговорюючи майбутнє і навіть прості буденні речі. Їм обом потрібен був цей час разом, коли можна було говорити без напруги, коли кожне слово й жест несли в собі любов та підтримку. Коли вечір почав наближатися, і тепле світло сонця почало спадати, вони повільно рушили додому.

Вдома, у затишній обстановці, Бревек, як завжди, приготував їй чашку чаю. Вони сиділи на балконі, вдивляючись у панораму міста, яке спокійно розквітало перед ними у вечірніх вогнях. Люблін здавався їм безмежно теплим, і навіть коли дні були важкими, цей вид завжди приносив полегшення.

— Знаєш, — сказала Альона, тримаючи чашку в руках і вдивляючись у горизонт, — є щось особливе в цьому місті. Незважаючи на все, через що ми проходимо, воно залишається для мене домом.

Бревек кивнув, слухаючи її.

— Іноді найбільші зміни стаються не тоді, коли ми тікаємо, а коли знаходимо себе саме там, де й починали, — сказав він.

Вони сиділи поруч, не потребуючи слів, адже тепер розуміли одне одного без зайвих пояснень. Альона знала, що попереду ще багато труднощів, але сьогодні вона відчувала, що має силу їх здолати.

Цей день став для них моментом прозріння, нагадуванням про важливість підтримки і любові.