Розділ 2. Трагедія в лікарні

Люблін рано вранці занурювався у звуки міста, які швидко прокидалися. Машини рухалися вулицями, кав’ярні вже обслуговували перших відвідувачів, а перехожі, заглиблені у свої справи, поспішали кудись по тротуарах. Однак у лікарні, де працювала Альона, панувала зовсім інша атмосфера — тут день починався з напруги, адже нові пацієнти вже чекали на допомогу, і лікарі готувалися до своїх чергових змін.

Альона працювала медсестрою в одному з найбільших відділень міської лікарні. Її день зазвичай починався рано, але цей ранок був особливим. Щось у повітрі змінилося, якесь передчуття тривоги заполонило її думки, коли вона входила у відділення, де вже кілька пацієнтів очікували на процедури.

— Альоно, ти сьогодні у відділенні інтенсивної терапії? — запитала її колега Ізабелла, коли вони зустрілися у коридорі.

— Так, мені поставили зміну там. Що нового? — Альона вже була готова почути звичайні новини, але відповідь колеги виявилася зовсім іншою.

— Ніч була важкою. Привезли вагітну жінку з ускладненнями. Вона втратила свідомість по дорозі до лікарні, і лікарі боролися за її життя всю ніч, — відповіла Ізабелла, в її голосі відчувалася напруга.

— А як з дитиною? — Альона зупинилася, серце затремтіло від хвилювання.

— Поки що лікарі не можуть нічого сказати точно. Ускладнення серйозні, і обидва життя під загрозою, — відповіла Ізабелла, зітхаючи.

Альона швидко пройшла коридором до відділення інтенсивної терапії. Вона добре знала, що такі ситуації могли стати вирішальними для життя матері і дитини, і кожна хвилина була на вагу золота. Коли вона увійшла до палати, лікарі вже активно обговорювали стан пацієнтки.

— Кров'яний тиск знову падає, — говорив один з лікарів, звертаючись до свого колеги.

— Ми повинні терміново стабілізувати її стан, інакше може бути занадто пізно, — відповів інший лікар, його голос був сповнений зосередження і тривоги.

Альона підійшла до них і швидко озирнулася навколо. Жінка, молода і, судячи з усього, на останніх термінах вагітності, лежала на ліжку, підключена до численних апаратів. Її обличчя було блідим, і вона ледве дихала.

— Що ми можемо зробити? — запитала Альона, підходячи ближче і намагаючись зберегти спокій, незважаючи на те, що відчувала всередині.

— Ми маємо стабілізувати її тиск. Але це лише тимчасове рішення. Потрібно терміново провести кесарів розтин, інакше обидва життя будуть під загрозою, — відповів лікар, його очі коротко зустрілися з Альониними, і вона відчула, наскільки критичною була ситуація.

— Тоді, не варто зволікати, — тихо сказала вона, киваючи головою і готуючись до того, що їх чекає на цей важкий день.

Минуло кілька хвилин, і команда лікарів уже готувалася до операції. Альона допомагала підготувати все необхідне, її руки діяли автоматично, адже кожен рух був доведений до досконалості роками роботи. Однак її думки були занурені в те, що могло статися далі. Вона знала, що у таких випадках кожна деталь важлива, і невелика помилка може коштувати життя.

— Готова до операції? — запитав один із лікарів, коли вони почали готувати пацієнтку.

— Так, усе готово, — відповіла Альона, її голос був тихим, але впевненим.

Коли все було підготовлено, почалася операція. У палаті стояла напружена тиша, кожен з лікарів і медсестер зосередився на своїй роботі. Альона стояла поруч, спостерігаючи за кожним рухом хірурга, готова втрутитися, якщо це буде необхідно.

— Пульс нестабільний, — сказав анестезіолог, злегка нахилившись до монітора.

— Тримайте її, ми вже близько, — відповів хірург, його руки рухалися з ювелірною точністю, незважаючи на напругу ситуації.

Процес здавався нескінченним, але через кілька хвилин вони змогли дістати дитину. Маленьке тільце, ще вологе, швидко загорнули в ковдру і передали педіатрам, які вже чекали поруч.

— Дитина дихає! — радісно вигукнув один з лікарів, і на обличчях усіх з’явилися полегшені усмішки.

Але радість тривала недовго.

— Тиск матері знову падає! — почувся різкий голос анестезіолога.

Цей момент був найважчим. Альона відчула, як її серце стислося. Вони щойно врятували дитину, але життя матері висіло на волосині.

— Дайте адреналін, ми повинні повернути її, — сказав хірург, його руки продовжували працювати швидко, але з неймовірною обережністю.

Усі знову занурилися в роботу. Альона спостерігала за моніторами, за рівнями кисню і пульсом, водночас тримаючи руку на плечі своєї колеги, відчуваючи, як хвилювання і напруга накопичуються в кожному куточку палати.

— Ми її втрачаємо... — тихо прозвучав голос одного з лікарів, але в його словах було більше ніж констатація факту — це був виклик долі.

— Ні, ми не здамося! — вигукнув хірург, і весь медичний персонал продовжив боротьбу.

Хвилини здавалися годинами. Кожен погляд на монітор, кожен рух був пронизаний тривогою. Альона відчувала, як кожен удар серця матері відбивається в її власній душі.

— Тиск стабілізується, — нарешті, після довгих і виснажливих хвилин, прозвучав голос анестезіолога.

Усі зітхнули з полегшенням. Життя матері було врятовано. Операція завершилася, але напруга ще залишалася в повітрі.

— Ми зробили це, — тихо сказав хірург, знявши рукавички і поглянувши на команду.

Альона стояла поруч, відчуваючи, як емоції охоплюють її. Це було одне з тих випробувань, які назавжди залишають слід у душі. Вона знала, що ці моменти визначають людей у її професії — ті моменти, коли пацієнт на межі життя і смерті, лікарі та медсестри роблять усе можливе, щоб подарувати їм другий шанс.

Через годину, коли пацієнтку вже перевели до відділення інтенсивного догляду, Альона вийшла з операційної, нарешті відчуваючи втому. Вона присіла на лавку в коридорі і закрила очі. Перед нею все ще пролітали сцени операції, мов кадри з фільму.

— Тяжкий день? — почувся знайомий голос. Вона підняла голову і побачила перед собою Бревека, який зайшов до лікарні, дізнавшись, що сьогодні у неї була складна зміна.