Глава 9—Божевілля Девіда

— Девіде, мені це не подобається. Ти казав, що хочеш про щось поговорити, а зараз ведеш мене знайомитися з якимись своїми друзями, — крізь стиснуті зуби сказала вона.

— Саме так, — спокійно відповів Девід.

— Що  «саме так»? Які, блін, друзі? Чому не можна було познайомити з ними всіх? — накинулася на нього з питаннями Еріка.

— Та блять, заспокойся, га! — різко огризнувся він. — Я сказав — так треба. Я хочу познайомити з ними саме тебе.

Він зло подивився на неї й підвищив голос…

але вже за секунду ніби перемкнувся.

— Розслабся… не хвилюйся. Вбивати тебе я точно не збираюся.

Еріка замовкла.

Від його слів стало тільки гірше.

Усередині все стиснулося від тривоги…

але чомусь вона все одно не пішла.

Микита почув, як Девід підвищив на неї голос.

Усередині все спалахнуло.

Він вже збирався вийти…

але в цей момент до них хтось підійшов.

— Воу-воу, ти чого тут горлаєш? — пролунав голос незнайомого хлопця.

— Та так… — швидко відповів Девід. — Привіт, бро.

Вони потиснули руки.

Микита  напружився ще сильніше.

«Хто це ще такий?..»

За хвилину вони втрьох попрямували до якоїсь старої будівлі.

— Мала, ти чого така тиха? — почав той хлопець, криво всміхаючись. — Замерзла, чи що?

Еріка мовчала.

— Ей, ти що, язика проковтнула? З тобою взагалі-то розмовляють.

Його голос став грубішим.

— Тихіше, — втрутився Девід. — Вона просто трохи боїться. Не лізь до неї.

Хлопець хмикнув.

— Ладно… А в тебе там що? Точно хочеш цього?

Девід навіть не замислився.

—Так. Пішли.

Еріка завмерла.

Що хоче?

Що коїться блін?..

— Заходь у будинок, я зараз теж зайду, — сказав Девід Еріці.

Сам він відійшов убік разом із тим хлопцем.

— Слухай, я  зараз трохи натисну на неї. Якщо що, я покличу тебе, зрозумів? — з хитрою усмішкою сказав Девід.

— Зрозумів.

Девід тихо зайшов до старого будинку.

Еріка сиділа на старому ліжку, озираючись навколо. Їй було не по собі.

Він підійшов майже безшумно.

— А-а! — здригнулася вона. — Ти чого так лякаєш? У мене серце мало не зупинилося.

— Та не бійся ти, боягузко, — усміхнувся він і скуйовдив їй волосся.

— Де твої друзі? І взагалі, мені все це не подобається. Вдома вже напевно помітили, що мене так довго немає.

— Не накручуй себе.

— Не накручувати? — роздратовано перепитала вона. — Ні, все. Я додому.

Еріка підвелася з ліжка й попрямувала до виходу.

Але Девід зробив крок уперед і перегородив їй дорогу.

— Куди зібралася? Ми ще не договорили.

— А я більше не хочу розмовляти.

Вона спробувала обійти його, але він схопив її за зап’ястя.

Серце Еріки пропустило удар.

— Відпусти.

— Ні, — його голос був дуже грубим.

— Девіде, відпусти мене.

— Сядь назад. Підеш лише тоді, коли я дам на це дозвіл.

— Ти з глузду з’їхав?!

Вона різко смикнула руку, намагаючись вирватися.

— Я зараз кричатиму!

— Кричи. Тебе ніхто не почує, — повільно нахилився він до її обличчя. — Тож слухай сюди, дрянь.

Девід заговорив ще грубіше. Його погляд був таким злим, ніби він був готовий вбити її просто зараз.

— Відсьогодні ти будеш моєю дівчиною і робитимеш усе, що я скажу, зрозуміла? А якщо ні — я вб’ю тебе. Просто тут. Поняла?

— Що, блять? Ти дебіл? Що ти взагалі несеш?

Еріка була шокована його словами. Вона ніколи не думала, що почує від нього таке.

— Замовкни. Я серйозно тобі кажу. Тут тільки я, ти і мій друг. Думаєш, впораєшся з двома?

— Навіщо тобі все це?

— Я хочу, щоб усі знали, що ти моя дівчина. Розумієш, я люблю тебе. Я ж бачу, як ти дивишся на Микиту і як він дивиться на тебе. Ти ж любила мене. Чому ти так швидко повелася на якогось ідіота? — майже божевільно говорив він.