Глава 6 — Між лимоном і яблуком

Вранці Еріка прокинулася раніше за всіх. Вона тихо збиралася додому, намагаючись нікого не розбудити.
Ксю, почувши легеньке шарудіння, теж прокинулася.

— Ти що робиш? — сонно запитала вона, трохи привідкривши очі.

— Збираюся. Додому піду.

— Але ж ще рано. Хлопці сплять.

— Самі потім прийдуть. Навіщо мені їх чекати? Та й я хочу лягти в нормальне ліжко, — Еріка взяла рюкзак і попрямувала до виходу.

— Почекай, я з тобою! — крикнула Ксю, піднімаючись.

Дівчата повільно йшли вузькою стежкою. Повітря пахло свіжою травою та ранковою росою. Сонце тільки починало підійматися, фарбуючи дерева у тепле золотисте світло, а пташки голосно співали десь у гілках.

— Як же тут красиво вранці… — Ксю глибоко вдихнула й, усміхнувшись, покружляла просто посеред стежки.

— Ага… І запах просто неймовірний, — відповіла Еріка, вдихаючи прохолодне ранкове повітря.

Підходячи до будинку, дівчата помітили стару згорблену бабусю з паличкою в руках.

— Молоді красиві дівчата гуляють селом самі в таку рань… Не страшно вам? — запитала вона.

— Що? — здивовано обернулася Еріка. — А, ні… чого тут боятися, — усміхнулася вона.

— Це ж не ніч, щоб боятися, — додала Ксю.

— Хе-хе… і то правда, — усміхнулася бабуся. Потім вона подивилася на Еріку. — Дівчинко з темним волоссям… тебе ж щось тривожить? Не можеш обрати між лимоном і яблуком?

Вона загадково посміхнулася й продовжила:

— Лимон завжди вміє красиво повертатися. Наче він не розбивав тобі серце, наче не залишав тебе в тиші. Але такі плоди не змінюються — вони просто вчаться говорити ті самі слова інакше.

А яблуко… не вміє зникати. Він поруч не заради гри, а заради тебе. І в цьому його слабкість… і його сила.

Бабуся подивилася на Еріку, м’яко усміхнулася… і розчинилася в тумані.

— Що вона щойно зморозила? — скривилася Ксю.

— Наче вона все прочитала по моїх очах…

— Та якась божевільна бабця, не бери в голову. Пішли, — сказала Ксю.

Дівчата прийшли додому. Батьки ще спали, тому будити їх вони не стали й теж пішли спати в м’яке ліжко.

Через годину прокинулися хлопці. Вони швидко помітили, що дівчат немає.

— Нє, ну сучки… Пішли додому й навіть нас не розбудили, — обурився Остін.

— Хоч би мене з собою взяли. Як вони могли… зрадниці, — плаксиво сказав Ріко.

— Та все, не ний. Мені пора, — Девід взяв рюкзак і попрямував до виходу.

— Ти куди? А намети зібрати? Прибрати? — обурено сказав Ріко.

— Мій намет потім занесеш мені. Давайте, удачі вам.

— Нє, ну він взагалі офігів… Навіть він мене кинув… — драматично насупився Ріко, приклавши руку до грудей.

— До речі, а де Микита? — запитав Остін.

— Тільки не кажіть, що він теж пішов і кинув нас, — приречено протягнув Ріко.

— Ти ще заплач, я тут, — прийшов Микита.

— Робити мені нема чого, ще плакати, — закотивши очі, відповів Ріко.

Нарешті хлопці повернулися додому.

Ближче до вечора хлопці сиділи на кухні й розмовляли, поки дівчата фотографувалися в саду.

Раптом на кухню зайшов батько.

— Так, молодь, через пів години всі на город. Картоплю садити будемо. І дівчатам передайте.

— Зрозумів, тату.

— А можна ще двох друзів покликати? — запитав Микита.

— Звісно можна. Чим більше людей, тим швидше впораємося, — усміхнувся батько.

Микита написав Ріко та Девіду, що їх терміново чекають на «вечірці».

Уже через кілька хвилин хлопці прийшли у двір.

— Ну що, де тусовка? — задоволено потираючи руки, запитав Ріко.

— Яка ще тусовка? — здивувалася Ксю.

— У сенсі яка? Микита сказав, що буде вечірка.

Еріка не витримала й засміялася:

— Ага, картопляна вечірка. І головний гість — город.

— ЩООО?! — Ріко застиг з обличчям вселенської трагедії 😨 — Ні-ні-ні, я на таке не підписувався. Я взагалі-то міський хлопчик, я максимум квіточки в сторіс саджаю.

Усі голосно засміялися.

— Усе, досить цирку, пішли вже картоплю садити, — спокійно сказав Девід.

— Фу, який він душний, — тихо фиркнула Ксю.