Глава 1.

-  Допоможіть мені, будь ласка, - згораю від сорому, але продовжую дивитися в яскраво-зелені очі. Що я творю? Геть з глузду зʼїхала…

- Чим саме? – чоловік напроти дуже гарний, ніби вийшов з любовного роману чи родом з романтичних серіалів. Розуму лишилася і думки відповідні в голову лізуть.

- Просто дивіться мені в очі і мовчіть, - даю настанову і придуркувато посміхаюся, заглядаючи знизу догори. Адже красень вище на сантиметрів 20, а може й більше.

- Що… - тільки відкрив рота аби виказати мені весь ступінь пошани, що вертілась на його язикові, як вони зайшли в хол.

- Ілоно! А ми тебе шукаємо всюди, - змія, а не жінка, посміхається, але голос повністю просочений отрутою.

- Жанно, Артеме, знайомтеся, це мій коханий, - впевнено брешу, тримаючи незнайомця під руку. Той лише напружився, зиркнув на мене… Ох… Зараз покрутить у скроні і піде… Це вже не відчай – повна дурість.

- Платон, - гучний низький бас пронизує до кінчиків пальців на ногах, віддаючи в руки, які від нервів майже похололи.

- То ти не жартувала? – витріщається Артем, ніби бути такого не може, що я, Ілона Боженко, маю коханого чоловіка.

Звичайно, після такого перцю, я мала страждати років 5, а може й всі 10.

Не дочекаєшся! Хоч біль десь в грудях дався чути… Нічого, взяла себе до купки і посміхаємося.

Життя триває, не заради чоловіків ми на світі аби побиватися через всіляких козлів.

- А хіба з таким жартують? Стосунки – це серйозно, - кидаю шпильку в його адресу. Свого колишнього.

Стоїть, як павич, хвоста розпустив, а його асистентка, вона ж нинішня дружина, в рота заглядає.

А колись я його кохала… І так само перед ним стелилася… Заміж збиралася… Та майже вийшла…

Так, Ілонко, це все твоє минуле.

А майбутнє – самостійне, незалежне та з високою самооцінкою!

Голову вверх, плечі розправила, ніжку вперед – впевненість та грація в одному флаконі.

- І давно ви разом? – неприємно? Так тобі і треба, гівнюк в торбинці.

- Я досить довгий час витратив на те, щоб привернути увагу такої вишуканої панянки, і тепер вона моя, - таки долучається до гри мій випадковий коханий. Впевнено підхоплює  за талію і притискає до себе.

Вдячно посміхаюся  йому, безмовно віддаючи шану за підтримку. Але очима на нахабну руку вказую, спокійніше, ковбою!

Та попри акторське перегравання, дякую! Платоне, життя тебе нагородить за добро!

- Довго це скільки? – все ще намагається вихопити подробиці мій екс.

- Вам яка справа? – іронія в кожному слові. – Моя кохана та наші взаємини Вас не стосуються. Правильно… кицю? – певно забув як звати.

Кицею мене, ангіохірурга, ще ніхто не називав. Особливо на офіційному корпоративному заході лікарні.

- Просто не так давно Ілона… - намагається донести неприємну правду цей блазень.

Треба якось йому заткнути рота. Думай, дівчино, як це втілити в життя? Канапка? Сік? Шкарпетка? Чим би закрити те ляпало?

- Ви знаєте, нам час. Бувайте, не запамʼятав  як Вас звати, та й не важливо, - геть нечемно, навіть грубо, обриває розповідь  мій фіктивний хлопець, бере за руку і виводить із залу.

І такий спокій відчувається в ньому, арктичний, в кожному русі, в поставі та навіть погляді.

Я захопилася і йду мовчки, як нерозумне теля.

- Дякую, - перше, що промовила, коли ми зупинилися в вестибюлі.

Кругом купа знайомих, а ми продовжуємо триматися за руки… Але витягувати долоньку з його полону якось нетактовно, він же допоміг.

- Значить Ілона? Моя дівчина? – ой, яка ямочка на щічці показується при щирій посмішці. Я захопливо вивчаю зовнішність чоловіка і ніби тільки зараз звертаю увагу на її ступінь величі.

Темне коротке волосся, зелені котячі очі, чорні пухнасті вії та брови як після салону, волосинка до волосинки. При цьому чоловіча енергія так і пре! Не інфантильний хлопчик, а справжній мен – тверде підборіддя, прямий ніс, сильне тіло.

- Одноразово, - ніяковію, опускаючи очі додолу. – Це мій колишній… А я… Я сказала, що вже зустрічаюся з іншим чоловіком… Ну… Щоб не виглядати нікчемною… Коротше… Думаю, Ви розумієте… Я  не знала, що сьогодні його тут зустріну. Ще й з нею! Мене накрила паніка і я піддалася  імпульсивності. Ще раз вибачте, і дякую, - таки наважуюся підняти погляд і знову опиняюся в полоні зелених глибинних озер.

На автоматі відмічаю дорогий костюм, коштовний годинник та останню модель айфону. Зовсім не простий.

- Послуга за послугу, - таємничо кидає Платон.

- Що Вам потрібно? – чомусь розчаровуюся. В голові вже сформований образ героя, який допомагає бідній дівчині в скрутній ситуації. За її красиві очі!  Просто так. А тут користь… Життя таке життєве. Ніякої романтики. Одна сувора  прозаїчність.

- Те саме, тільки ввечері, - не відпускає поглядом, тримає увагу. Ще раз  отримую хвилю магнетичної харизми та шаленої енергії.

Поступово сенс сказаного проходить обробку та доповзає до розумового процесора. А той вже майже закипів від емоційного перегріву.