Глава 8.2

- Що з твоєю машиною? – дуже актуальне питання. Знати б самій відповідь на нього.

- Просто перестала заводитися, - прикро. Дуже прикро. Адже я ледь виплатила кредит за неї, пахала, брала додаткові зміни, а вона так зі мною… Невдячна залізяка. Я ж її любила, мастило міняла, шини перевдягала. Жили з нею – душа в душу! Немає віри нікому на цьому світі, навіть техніці! 

- Ти не проти, якщо я її відправлю на діагностику? – ми їхали вечірнім містом, яке ніколи не засинає, рух постійний та незмінний, лише о 4-5 ранку, здається, щось на кшталт затишшя. Я звикла до життя в місті-мільйоннику, мені комфортно та якісно – інфраструктура, цивілізація.

- Дякую! Буду тільки рада за допомогу, - ввічливо посміхаюся. 

Мовчимо, Платон керує, а я просто спостерігаю.

- Ти сам живеш? – чомусь виник страх в голові. А раптом він з  виводком дітей від попереднього шлюбу? – Ти був одружений раніше? Скільки тобі років?

Боже, я ж нічого про нього не знаю…

- Не запізно запитуєш, дружино? – сміється.

- Краще пізно, ніж ніколи, - обурююся. Треба собі занотовувати найдурніші питання. Власний крінж-топ.

- 34 роки, неодружений, без дітей, - рапортує чемно, а очі хитрі як у чортика. – Хоча… - напружуюся. – Вже одружений, кохана дружино, - відправляє повітряний поцілунок.

Не знаю чому, але я знову зашарілася. Кохана… Він жартує, а я бентежусь. 

- Боже, цей день колись закінчиться? – закриваю очі руками, тому що незручно і… хвилююче.  – Ти такий авантюрист. Справжній ошуканець. Як я могла з тобою звʼязатися? – хитаю головою і виглядаю крізь пальці.

- Ми з тобою працюємо в парі. Не применшуй своїх заслуг, люба партнерко. В тобі є чіткі авантюрні нотки, - підморгує бровами. - Приїхали, дозволь, - відкриває водійські двері, а далі галантно обходить автівку і допомагає мені вийти. – Яку валізу на сьогодні брати? Інші зранку віднесу.

Я тикаю на потрібні і озираюся довкола.

Ілоно, запамʼятовуй місцевість!

А тут типові бетонні джунглі – висотка на висотці, приватні дворики, загороджені та з блок-постами охорони.

Елітне житло.

- Прошу, нам сюди, - ввічливо підштовхує в підʼїзд. Так. Третій. Може сфоткати для надійності? Але якось не зручно… Типу памʼять ніяка, не можу вивчити шлях додому. Хоча…

Витягую телефон і таки роблю фото.

Нема чого перед ним ніяковіти. А то через свої власні комплекси завтра спатиму на вулиці.

Мої таргани назавжди зі мною, нехай звикає.

Звичайно,  завжди можна зателефонувати та запитати, але навіщо? Краще відразу все зробити самостійно. Я ж доросла та зріла людина. Мені няньки не потрібні.

Платон мовчить, чекає.

А я і так, і так пофоткала. З усіх ракурсів. 

Тепер точно не загублюся.

- В нас 16 поверх, Ілоно, - припрошує в ліфт. Як необдумано вибраний поверх… А раптом світло погасне чи пожежа? Потрібно до 5 поверху і ні кроку вище. Ніхто не знає, що буде завтра. Але мовчки повзу вверх в залізному ящику, це б то ліфті.

- Квартира 56. Ось смарт-ключ. Але для початку відскануємо твій пальчик, - демонструє куди прикладати відбиток. Отакої, які технології.

- Ти наркобарон? – чекаю доки закінчиться сканування великого пальця. – Я тебе відразу здам, попереджаю, - примружую жартівливо очі.

- А як же одна сатана? – піднімає брівку.

-То не наша автентична поговірка. Ми в вогонь, і в воду. В горі, і в радості. Але чесно та шляхетно. Тому в разі чого - здам, так  знай! - велично киваю голівкою.

Клацає замок і двері відчиняються.

Людоньки… Цілий замок.

Платон тричі плескає в долоні і все спалахує яскравим світлом.

Ні фіга собі масштаби…

Метрів 100 тільки вітальня. А дверей і не злічити.

- Скільки тут площа? – чомусь шепочу. А ще все біле-біле, неначе в операційній. Такі собі асоціації. Не надто затишно… Пусто,  панорамні вікна всюди.

- 400 квадратних метрів, - Платон дивиться на мене з зацікавленістю, але зовсім без пафосу чи гордині. Ніби нічого екстраординарного, подумаєш, в висотному будинку окремий повноцінний будинок. Тільки що на 16 поверсі. То без дворику на вулиці.

- На холери тобі стільки? – в мене 24 квадрати в зйомній квартирі і вистачає. Він же теж один, як і я. Ти тільки прибери це чудо… Просто порохи познімай і пів дня минуло. А підлога… - Ти мене прибиральницею сюди привів? – в кожному жарті є доля жарту, так би мовити.

- Це хороше капіталовкладення. Квадратура. Розташування. Вид на місто. – пояснює нелогічну логіку.  Те саме можна на 60 квадратів отримати. І продати легше. Хто ж купить такі хороми? Вони коштують як пів мого провінційного містечка. - А прибиральниця в мене є. Чи ти хочеш взяти цей обовʼязок на свою дружинську шию? – кладе мої валізи і просувається всередину палацу.

- Ні, дякую, - ошалешено продовжую огляд території.

Кухня, коридор, вітальня. Все як для велетня – широко і високо.