Глава 8

Вже в автівці, яка гнала на межі допустимої швидкості,  я задала повторно питання, що надзвичайно хвилює та нервує одночасно:

- Платоне, що сталося? Куди ми їдемо? – напружений погляд на дорогу, долоні, що стискають кермо.

Щось сталася…

В нього.

- Ми їдемо одружуватися, Ілоно, - як грім серед ясного неба.

Точніше вже вечір, близько сьомої.

- Перепрошую? – вичавлюю дурне. Бо на розумне фантазії не вистачає.

- Ми їдемо в РАГС, - буквально пролітає на жовте світло.

- Так вже ж всі муніципальні служби зачинені, - якогось дива спокійно промовляю.

Типу наразі це найбільша наша проблема.

- Я домовився, нас приймуть. В тебе паспорт з собою є? – таки здурів… І я з ним разом.

- Є, - але про всяк випадок починаю порпатися в рюкзаку, перевіряючи чи дійсно основний документ на місці.

Стоп.

Так же не можна.

Це якийсь треш.

- Платоне, - по моїй інтонації вже зрозуміло сенс питання.

- Дідусь в реанімації. Допоможи, Ілоно. Я маю бути завтра одруженим чоловіком, - він ледве стримується, хоча в лікарні виглядав спокійним та врівноваженим. Впевненим в собі та в світі.

Але це абсолютна  неправда.

Гра.

Скільки ж йому доводиться грати впродовж дня? Невже таке воно життя багатих та успішних?

- Добре, - гарячково приймаю імпульсивне рішення.

Мені не шкода паспорта. І якогось там штампу в ньому.

А розлучитися завжди встигнемо. В сучасному світі це зовсім не проблема.

- Слухай, післязавтра батьки приїздять, ти запросив їх. Памʼятаєш? – безлад з моїми мамою та татом відбувся якихось 5 днів тому… Оце насичене життя живу.

- Попроси їх перенести візит на декілька тижнів, або ліпше я сам наберу завтра, - на всі питання є рішення в цього чоловіка.

Але чомусь мені його так шкода…

Не знаю звідки зʼявилося це щемливе почуття в душі.

Просто бачу як Платон страждає, мовчки, стримано, ніби не має права показувати свій біль навколишньому світу.

- Я маю взяти твоє прізвище? – топчик дурних питань поповнився. Яка в біса різниця?!

Ілоно, ви знайомі три тижні, бачилися разів 6 від сили, а тепер поспішаєте в РАГС…

Схиблені ошуканці.

- Якщо твоя ласка. Я не наполягаю, - вертає відповідь, завертаючи в провулок.

Машина зупиняється.

Ми мовчимо.

- Добре. Буду Ілоною Бондарчук, - вершина ідіотизму того, що відбувається.

- Ходімо. Ти не пошкодуєш, я обіцяю, - бере за руку. Надійно та безпечно.

І я вірю йому.

Бо ж з емпатією нуль, а логіка та здоровий глузд знепритомніли ще на фразі про одруження.

І так і не отямилися.

Чи вдають.

В цілому, не хочуть взаємодіяти з божевільною господинею.

Ми заходимо в старий підʼїзд початку 80-х, який з того часу не бачив ремонту.

Табличка «Урочистий зал одруження» з цвілими від часу  буквами.

Вже уявляю собі жіночку в яскравій сукні та з карколомною зачіскою…

«Шановні молоді, ваш корабель кохання пригріб до нашої пристані та вирушає у довге плавання»,

«голуб зустрів голубку»,

 «будинок щастя наповниться дитячими голосочками» - так-так, то з іншої опери.

Але на зустріч нам вийшов змучений життям чоловік років 60, з байдужим поглядом та якимись журналами в руках.

- Платоне, Ви спізнилися, дівчатка пішли додому, тому я сам все зареєструю, - показує на стільці, що розташовані по периметру залу, типу, сідайте, молодята.

А в центрі обідраний по краях буряковий килим.

- Добре. Нам не принципово, - кидає мій майбутній чоловік, влаштовуючись на стільці. Той аж захрустів від маси чи старості.

- Ось наші паспорти, - підношу чоловікові документи. Той лишень киває і починає щось методично записувати.

Весілля на яке я заслуговую…

Урочиста подія тисячоліття.

Платон закрив очі і просто чекає.

Чоловік вносить дані в компʼютер.

А я… Просто в прокрастинації.

Якась без думок в голові.

Ніби споглядаю збоку. Як фільм чи виставу.

А це ж, Ілоно, твоє весілля!!! Справжнісіньке!

- Ви берете прізвище чоловіка? – виводить з роздумів голос.

- Так, - замість мене відповідає Платон, так і не відкривши очі.

Пролітає муха… Сідає на люстру… Потім переміщується на важкі штори, які не пралися декілька років, а може століть.