Глава 6.

Ранок починається традиційно з порції отрути.

- Боженко, то ти в нас заручена чи ні? – Жанна-жаба тут як тут.

- Слухай, відчепися. Тобі яке діло до мого особистого життя? – не втримуюся і таки коментую, хоча б мала проігнорувати шпильку.

- Я переживаю, щоб ти в моє не втрутилася, - видає дурне.

- Слухай, любко, ти щось переплутала. Але я тебе не виню, навіть вдячна. А то я б мала слухати до кінця життя ці егоїстичні монологи, тепер це твій обовʼязок, - іронізую, адже її чоловіка я знаю краще неї. І це факт.

Артем грішить самолюбством, навіть гординею, завжди всіх навколо облиє брудом, а він – сяє як сонечко ясне та зіронька красна. Ідеальний. І в нього часом приступи трапляються на годину, може й більше. 

І він починає себе возвеличувати. 

Прямо сповідь марнославства.

А які всі дурні, один він світоч знань та вмінь, всіх недалеких просвітить, безпорадних – поставить на шлях істинний.

Я в такі моменти просто не слухала, вдавала зацікавленість, щоб не ображати, натомість думала про своє, іноді читала. Він же як захопиться, то глядачі вже й не обовʼязково.

- Ти просто скучна. Зі мною йому є чим зайнятися, - натяки на похабщину.

Тут мені теж є що сказати. Все-таки 10 років разом.

Артем – мій перший та єдиний чоловік в житті.

- Справ на 15 хвилин і лавка закрита. Не розказуй казки. Чи ви граєте в карти на роздягання? Тоді процес може затягнутися, - вже без цензури випалюю, що на думці.

Нехай доведе, що я це говорила. Та й взагалі. Її слово проти мого. Свідків немає, то ж спонтанно вирішую не стримуватися.

Нехай йдуть до дупи.

Кажу, що думаю.

Теж мені впливові царьки.

Телефон відволікає від нашої перепалки, оскільки пацієнт, який затримався, вже прибув та чекає на лікаря.

До обіду час пролетів як одна мить і от я вже з торбинкою, трохи нервова, але сповнена ентузіазму та цілеспрямованості, переступаю поріг величезної будівлі – офісу мого фіктивного майже нареченого.

- Добрий день, я до пана Платона Бондарчука, - звертаюся до охоронця, що стоїть на турнікеті.

Очі ж розбігаються від величі та багатства – гігантські сходи, прозорі ліфти, лофт-куточки, ніби в американський серіал потрапила. Зараз вийде біржовий магнат і купить мене.

- Перепрошую, але якщо немає запрошення, то я не маю права пустити, - добрий чоловік, тільки жовтий якийсь…весь, навіть білки очей. Певно печінка хворіє. Або має гепатит.

- Я теж перепрошую, справа не моя, але скажу. Сходіть, будь ласка, до терапевта, нехай подивиться печінку і білірубін здайте. Ще раз вибачте, дуже нетактовно з мого боку. Я просто лікар… Якщо Ви, звісно, не знаєте в чому справа… То мені перепустка потрібна? – ніяковію під кінець спіча, аж соромно стає, наплела людині, хто мене просив?

Це вік чи нерви?

- Дякую, я звернув увагу, що почуваюся не надто добре останній місяць-два, обовʼязково відвідаю лікаря, - посміхається доброзичливо. – Але впустити не можу. Такі правила.

Молодець, принциповий дядько. Всі б такими були – корупція вимерла б.

Поважно киваю та набираю Платона.

- Привіт, ти вже в мене? – запитує  діловито, чути сторонній шум та галас, ніби навколо нього як мінімум чоловік 20.

- Я внизу на пункті охорони, - рапортую. Поряд  проходить зграя офісних краль – одна краще другої, всі в костюмах по фігурці, професійно намальовані з ефектом «без косметики», волосся як щойно з  салону. І я – після екстреної операції. Привезли пацієнта з тромбом в вені ноги, мусили терміново різати. Ледь встигла до Платона, навіть не мала часу в душ сходити, а стояла в операційній десь 4 години, піт по спині стікав від напруги. Тяжкий випадок.

Принцеса на виданні.

Але домовилися. 

Тому мусила  їхати. 

- Я зараз тебе заберу, - чую оксамитовий баритон з лагідною ноткою, яка ніби обережно гладить…. А це що за романтичні піруети видає мозок?

- Ну що, дівчинко? Заберуть Вас? Тільки пропуск має бути в будь-якому разі. Ну офісні всі знають процедуру, тому не хвилюйтеся, - запевняє чи заспокоює добрий чоловік.

Чому мені хвилюватися?

Хіба…

Я вдивляюся в логотип, що величезними літерами видніється на стіні – так це ж одна з найкрупніших компаній по виробництву медичного обладнання!!!!

Нічого собі!!!

Знову зграя офісних пташок – красиві, яскраві та стильні по-діловому. Так вміти потрібно.

- Платоне! –  чую і вже бачу чоловіка, що виходить з ліфта. Раптом одна з офісних пташок вилітає, щоб вчепитися в сорочку мого майже нареченого. Гарно вчепилася, міцно. – Скажи, коли ми зможемо обговорити деталі маркетингової стратегії піар-компанії? –  заглядає пильно в очі, примружується, потім вії тремтять… І спину вигинає. Це припадок? Чи таке зваблення? Не розбереш. Але якщо серйозно, то прикро за наш рід. Чому жінки себе так виставляють? Чому не цінують власну особистість? Адже ми цінні. Ми достойні здорових стосунків, не побудованих на стереотипах.