Глава 4.

Другий день не краще.

Працюю, не зважаючи на плітки та обговорення за спиною, але шкребе за душу.

Тиждень витримую в режимі нон-стоп – постійно зайнята, жодної вільної хвилини. Я не говірка в принципі, а тепер і  поготів – всі розмови зводяться виключно до ділових.

- Так де ж її коханий? За тиждень не зʼявився.

- То так вона йому потрібна.

- Може й немає його зовсім. Вигадала.

Чую, але мовчки проходжу мимо.

Платон з того дня на звʼязок не виходив… Певно образився на моє посилання.

 Я грубо та прямо тоді все пояснила. Розклала по полицях.

 Щоб відразу зрозумів напрямок  і двічі не перепитував.

Чоловік видався розумним і все збагнув з першого разу.

Може мені  зателефонувати?.. Не хотілося б.

Але ці розмови не згасають. Навпаки, несуться в маси з легкої руки Жанни-жаби, яка дискредитує мене при будь-якій нагоді.

Який Артем тюхтій, все бачить і мовчить. Підкоряється її забаганкам, бо ще перекриють доступ до рахунку, що тоді робити? Ходить як півень і кукурікає – щодня в брендових костюмах, чого тільки вартий годинник Ролекс. Зі мною зроду б такого не мав…

Продався як остання повія.

Нарешті завтра заслужений вихідний, зможу трохи розслабитися та забутися на два дні.

Проблеми… Як же дістали!

Відісплюся!!! 

Ага.

Хочеш насмішити Бога – розкажи йому про свої плани.

Це якраз про мене.

В 8:45 завітали родичі дорогі – татусь і матуся.

Я лише встигаю споглядати викрутаси своєї долі, що вимахується останнім часом. Скільки подій, що можна тронутися мізками.

Хоча за Артемом я не дуже побивалася з точки зору романтичних почуттів.

Аналізуючи свої емоції, мусила зізнатися собі в першу чергу, що кохання давно минуло, передавши естафету звичці, комфорту та привʼязаності.

Ми з Артемом за 10 років стали рідними людьми, але не коханими.

Цьому доказ наші нинішні стосунки.

Як легко мене проміняв на гроші… А я… розчавлена гордість та самооцінка, страх розчарувати батьків, злість, агресія та презирство… Але не біль втраченого кохання, в жодному разі.

- Мамо, тату, а ви чому тут? – гарячково пригадую наші діалоги в чаті. Та ніби не повідомляли про приїзд…  – Це типу сюрприз? Вдався, дякую, - сарказм так і ллється потужною рікою.

- Ти не рада бачити рідних? Геть страх втратила! Вихідна ж? Я у Артема перепитувала, - ой, мамочко, ліпше б ти мені позвонила.

- Він розповів? – тихо готуюся пригинатися. Бо мама жінка експресивна, може чимсь запустити. Потім, звичайно, вибачається, але синець від того не зникає.

- Що саме?! – тато січе. Хірург з задатками слідчого.

- Ми розійшлися, - рубати так рубати. Легше відразу померти, ніж чекати смерті. Очікування в рази страшніше.

- Хто ініціатор? – тато геть незадоволений, мама зітхає, а я чекаю доки вони змиряться з новою реальністю.

- Він, - кидаю.

- Ти намагалася його повернути? – мамочко… Ну я ж не на сміттєзвалищі себе знайшла. Я ж ваша дитина!

- Ні. Він пішов до іншої. Вони вже навіть одружилися, - все кажу як є. Немає чого цього муфлона безрогого виправдовувати. Я от ходила рогата, певно всі гілки в дворі чіпляла. Та ще й сліпа була. Тому не бачила.

- Ми всім вже розповіли про твоє весілля… - бідкається мама. Такі вони жінки родом з радянського союзу, переживають, що подумають люди навколо. Сумно. Та я вже звиклася з цією рисою її характеру.

- Повертайся додому, тепер тебе тут нічого не тримає, - тато мріє і бачить як повернути доньку в рідні тенета. А ще краще в свою лікарню, під жорсткий контроль.

Ні-ні, я батьків люблю та шаную, але на відстані.

В нас добрі стосунки, не можу сказати, що мене ображають чи принижують, та їхні погляди на життя і мої – це дві паралельні лінії, які не перетинаються.

- Не хочу, - категорично відмовляюсь. Плакав мій спокій…

- Ілоно, ти тут геть сама, без підтримки. То хоч Артем піклувався, а тепер… Ти ж не сирота, є кому захистити! Підеш сімейним лікарем до нас в районну поліклініку, зустрінеш хорошого та доброго чоловіка, а далі й дітки підуть, - від кожного наступного слова мами стає все страшніше, сіріше та буденніше.

Амбіції в пічку, самореалізацію туди ж, карʼєра – кому вона треба, якщо застуда та щеплення стануть щоденною рутиною.

І вони вірять, що це і є найкраще життя на землі.

Я не сперечаюся.

Але це не моє ідеальне життя.

Я хочу іншого!

- Я не одна. В мене зʼявився коханий чоловік, - впевнено брешу. В надії, що тиждень тиші нічого не означає і ще є шанс.

Може самій доведеться  просити про допомогу?… А така гордовита була, в дупу послала, непогрішна та принципова.