Глава 3.1

-  Ілоно Андріївно! – чую голос, але вперто роблю вигляд, що то не я. Мене немає, я вже, рахуй, на шляху додому.

- Боженко! – кричить. Блін, руку тобі в дупу. Не чую!!! – Ілоно, зупинися! – ігнор - наше все. Рішуче крокую далі.

Раптом хтось хапає за руку.

Обертаюся – стоїть медбрат, захеканий, але сильно задоволений собою. Який молодець, наполегливий.

- Наздогнав! Ілоно Андріївно, ми йдемо з колегами відсвяткувати! Ми Вас гукали, Ви, певно, не чули, - гарно бути тупим, радієш життю, пропускаючи все зайве крізь себе. Очі щирі та наївні, а статура як у ведмедя.

Я не така… Мені живеться складно.

Іноді аж занадто.

Стоять – завідувач, два нових колеги, мої улюблені від сьогодні, купка наближених лікарів і жменька персоналу середньої ланки.

Посміхаюся чи шкірюся не розбереш і таки приєднуюся до широкого кола.

- Ти не на машині? – запитує Артем, ще один удар по самолюбству.

- Сьогодні ні, - як же звалити? Я не хочу вас всіх бачити. І чути. 

- От і прекрасно. Зможеш випити. Ми недалеко, тут за рогом. Трохи відпочинемо, повечеряємо, потеревенимо, - завідувач не дає жодних шансів відкосити. Мушу йти і вичавлювати з пʼят  показну радість. А вона не вичавлюється... Люблю я людей, але не повністю. Селективно. 

Сіла в дальній кут від щасливої парочки і ніби все й не так погано. 

Я уявляла гірше. 

Поряд Сергій та Іванна, ми знайомі вже 100 років, разом проходили практику, інтернатуру, досить цікаві та перспективні лікарі. Що вони тут забули? 

- Ілоно, а твій хлопець зайнятий? Може б приєднався до нас, - Жанна болотна ніяк не заспокоїться, не дає їй спокою мій коханий. Через весь стіл горлопанить, щоб почули всі.

- Платон – дуже зайнятий, до того ж в нас корпоратив, йому тут буде незручно, - процідила крізь зуби. Бачиш, яка я вихована та чемна колега, спілкуюся цивілізовано, забула про твою підлість. 

- Шкода. Але певно ти маєш рацію. Така щаслива за вас. Ви – прекрасна пара! – не полишає теми відьма. Ох, злить мене. Що  ж тебе ніяк не відпустить? Отрутою не похлинешся? - То взагалі без варіантів? 

- Взагалі, - падлюка лицемірна. Схопилася як бультерʼєр.

- А ми його не бачили ніколи, - медсестра з довгим язиком тут як тут. Приємно, всі дружно обговорюємо моє особисте вигадане життя.

Докотилася, Ілоно, вітаю.

- Та ви що? Жодного разу? Ти його ховаєш? Щоб не забрали? – ну все. Терпіння має межу.

- Платон не козел і не віл, щоб його хтось забирав. Це лише парнокопитних можна взяти за ціпок і відвести перепнути в інший хлів. Щось мене нудить, певно краще я піду додому, - встаю, не очікуючи схвалення.

Так, зірвалася, але вибачайте, хамство спускати з рук не бажаю.

Таксі довелося чекати довгий час, я встигла і змерзнути і себе морально відлупцювати.

Що зі мною коїться?!

Навіщо піддаюся нахабним провокаціям!

Я ж завжди така спокійна та розумна, куди ці суперскіли поділися?

Ще два місяці тому я будувала плани на спільне життя з Артемом…

Ми з ним давно знайомі, як-не-як одногрупники, зустрічалися з першого курсу. Вже домовлено між батьками, все давно вирішено та погоджено.

Було красиве та романтичне освідчення,  симпатична, хоча і скромна обручка, навіть обрана весільна сукня… Біла та обʼємна як зефір.

А потім «вибач, я не можу. Зустрів іншу»…

Два місяці перекреслені з життя.

Я плакала, страждала, змушувала прокидатися, вставати та йти на роботу.

І впоралася.

Навіть певною мірою вдячна Жанні, що вберегла від такого глобального щастя. 

Батьки ще навіть не знають… Боюся їм повідомляти, бо ж почнеться стара добра пісня.

Нарешті таксі, пів години і от я вдома.

На хвилинку 22:15.

А двері зачинені і ключ розламаний встромлений в замок.

Геть забула.

І куди  тепер?

Сідаю на лавку під підʼїздом і просто застрягаю в прокрастинації.

Як же важко жити бідній лікарці без опори.

Така я хороша, що маю лише одну подругу і та в іншій частині міста.

Готель?

Певно, що так.

Якось все сумно… Студентські роки минули, а з ними  легкість життя.

Буденність, щоденна робота і… самотність.

Докотилася.

Встала і пошкрябала в бюджетний готель.

Достойне закінчення прекрасного дня.