Глава 2

Ілона Боженко

- Я не тисну, але наполягаю на конкретиці, - літній чоловік  все ніяк не заспокоїться, вводить мене у все більшу паніку. Панікую!!! 

- Дідусю, - Платон хвацько охоплює мене за талію. – Ти нас чаєм пригостиш чи так і продовжуватимеш допит на порозі? – підкреслює наше місцезнаходження та відводить від незручних питань. Розумію, що це тимчасова міра, але добре хоч так.

Я озираюся довкола, намагаючись прийти до тями. Не тільки велично, але й затишно. Фотокартки, картини, килими - тут панує любов. Інтерʼєр створювався не дизайнерами, а родиною, що тут мешкає.

- Звичайно, але не сподівайтеся, що відмахнетеся від відповідей. Я хочу правнуків! – повернули мене на землю. Прямо камінчиком додолу. Так, розмова стає дедалі божевільнішою. А я ж просто просила вдати мого хлопця! Дрібничку! Буквально на пів годинки. Натомість мушу робити вигляд, що ми закохані… ошуканці.

- Технічно для правнуків одружуватися необовʼязково, - ну все, я пішла!!! Це вже за рамками моїх кордонів, Платон знахабнів безмежно! Я обурена! 

- Внук! Щоб я такого більше не чув! – як гаркне дід, я аж підскочила, а той лише хитро посміхається, весело йому. Котяра, а не чоловік!

- Добре-добре, все виконаємо згідно з класикою. Заручини – весілля – медовий місяць – дорогоцінні правнуки. Так? – його рука все ще стискає мою талію, а слова не менш тиснуть на психіку.

Чому я не зупиняю театр абсурду? Продовжую відігравати роль фіктивної вже не дівчини, нареченої, хай йому добра не бачити! Гад такий! 

- А ось і чайок, печиво, дуже смачне, пригощайтеся, - садить нас за стіл господар дому.

Я не знаю як реагувати.

Як поводитися.

Просто мовчки пʼю чай і чекаю на завершення спектаклю.

Платон поруч спокійний, навіть розслаблений, а я як натягнута струна - от-от лопну.

- А ким Ви працюєте, Ілоночко? – так і хочеться підгадити Платонові, відповідаючи, щоб внучок сам розповів. Ми ж такі рідні та щасливі разом. Пара, що створена на небесах. Але стримую себе.

- Лікарка, - ще один ковток цілющого напою та гострий погляд на чоловіка поруч. Добре, хоч відсунувся і забрав руки від мене. Вчергове за сьогодні намагаюся заспокоїтися.

- Та ти що?! Це справжня доля! Я теж лікар. Як і колись батьки Платона, - важко зітхає, видно, що питання болюче… І геть мого носа не стосується.

Але цікавість перевершує здоровий глузд. Вкотре за сьогодні.

- А яка у Вас спеціалізація? – підтримую діалог.

- Хірург. А ти? – Боже, я обманюю колегу. Шанованого сивочолого чоловіка. Сором один.

- Теж хірург, - видихаю. Отак мене підвели під монастир… А навіть не подумала б.

- Платоне, я задоволений, - як кіт після тарілочки сметани. Це через мене? Дефіцит наречених? Платон настільки бісячий, що жодна не погодилася на роль дружини? В чому справа?

- Ілона – справжній скарб. Дідусю, мусимо йти, нам ще їхати в місто, - натяк цілком очевидний. Хочемо звалити. І якнайшвидше. 

Слава Богу.

Я вже на останній волі тримаюся.

- Добре, дітки, дякую, що провідали. Побачимося, Ілонко, - сповнений надії та доброзичливості погляд.

Сподіваюся, що ні.

Я на таке не підписувалася.

Лише одноразова акція і вона закінчується.

- До побачення, - мʼяко посміхаюся, щоб не образити.

Мовчки виходимо.

Рука звично на талії.

Якось дуже швидко сталося те «звично».

- Ні слова, посміхайся, за нами спостерігають у вікні, - підходить впритул, нахиляючись до вушка.

Уххх… Мурашки по шкірі від його шепоту.

Так інтимно…

Зі сторони точно парочка, а не незнайомці.

- Сідаємо в машину, - не підвищую наш рівень інтонування розмови.

Стоїмо і шепочимося посеред двору.

Якісь хворенькі.

- Добре, - дивиться прямо в очі.

Певно і романтично ще виглядаємо.

Маразм.

Сіли в автівку, стартонули, відʼїхали на пару кілометрів і тут я заговорила.