Глава 1.2

Поступово сенс сказаного проходить обробку та доповзає до розумового процесора. А той вже майже закипів від емоційного перегріву.

- У Вас немає дівчини? Ви самотній? – запитую  дурницю. Я черговий раз пробиваю дно… Що це коїться? Мене хтось зурочив? Я ж  розумна жінка! А складається враження, що в голові каша чи кисіль.

- Сьогодні Ви є нею, - бере мою руку і підносить до губ, ніжно та легко цілуючи в долоньку.

- Ох… - вигукую від розгубленості.

- Обміняємося номерами телефону. Я Вам вірю, Ілоно, не обманіть, - це вид гіпнозу, я під гіпнозом. Це точно. Саме тому без жодних заперечень диктую свій особистий, не робочий номер, який знає дуже лімітована кількість людей.

Тому що лікар і так собі не належить більшу частину доби, а якщо твій номер телефону гуляє просторами інтернету - то все, кінець. Було особисте життя – не стало,  лише пацієнти і їх проблеми.

Так можна розчинитися і забути про себе. Величезна проблема молодих та амбіційних спеціалістів - карʼєра перед усім, а здоровʼя та баланс роботи/відпочинку неважливо.

Це до першого нервового зриву та швидкої допомоги.

Знаємо – плавали.

- Я тобі напишу, моя Ілоно, а зараз ходімо, тому що твій колишній  почне землю копитом рити, - знову повів мене за руку. Як маленьку дівчинку. Тепер вже до виходу з приміщення.

Моя лікарня залишися позаду. Як і Артем зі своєю Жанною-жабою. По-дитячому? Мабуть. Та маю право!

Платон мовчки відкриває двері дорогущої автівки, яка зʼявилася немов привид на нашому шляху.

- Ні-ні, я на своїй, - тикаю пальцем на жучок зеленого кольору, мою радість та гордість, на яку пахала вдень та вночі. Не нова, не дорога, проте свою функцію виконує – возить мене всюди та не вимахується. – Я приїду.

- Ні, я за тобою заїду, - Платон чекає доки я не рушу, а в мене руки не слухаються. Сором. Просто сором.

Вечір – поняття не чітке, навіть  в деякій мірі міфічне.

Я нервую, не знаходжу собі місця, перебираю гардероб. Що ж вдягнути? Сукеньку? Чи костюм? Не хочу виглядати як лохушка, але і виряджена  не по дрес-коду, теж така собі перспектива.

А я, до речі, його номера не маю… Лише він мій.

Отже і не запитаєш.

Зупинилася на нейтральному – біла сукня міді, досить стримана та водночас елегантна, невеликі підбори, образ доповнює біляве волосся в грайливому каре, що яскраво та з акцентом підкреслює шию.

Я симпатична 27-річна жінка, худа, середнього  зросту, не надто яскрава, скоріше непомітна, але краса вже давно стала поняттям неважливим. Особливо зараз, коли косметологія та пластична хірургія досягли небачених вершин.

Повідомлення з невідомого, чомусь так трепетно… Що за нетипова поведінка та дії? Я ж розважлива, спокійна та врівноважена особа. Зануда та заучка, так мене в універі називали.

«Заберу тебе через годину, скинь своє місцеположення»

Отак без прелюдій та зайвих слів.

Скидаю і чекаю.

Рівно через годину дзвінок, піднімаю слухавку і внутрішньо кайфую від низького пронизливого баса:

- Я під підʼїздом, виходь.

- Зараз буду.

Кинула погляд в дзеркало, кілька крапель улюбленого парфюма і вперед до невідомого.

Ще раз собі нагадую, ти, дівчино, шалена. 

Просто поїхала з котушок.

Чорний мустанг і яскравий Платон – вони пасують один одному.

Цікаво, що він забув на заході нашої лікарні? Це ж досить вузьке коло спеціалістів, в основному лікарі та медики.

Мовчки відкриває двері, я так само безмовно сідаю та ми рушаємо вперед.

Всю дорогу думки билися птицею об клітку, але не вилітали зовні. Питань маю море бездонне, але продовжую нашу мовчанку.

Елітний район поза містом з приватними будинками, я не дивуюся, чесно кажучи. Взагалі.

Триповерховий маєток з розбитим садочком, 10-метровий басейн, альтанки. І живуть же люди! Я подібні багатства бачила лише в фільмах.

- Нам сюди, заходь, Ілоно, - пропускає вперед і ми опиняємося всередині палацу.

Розкіш… Аж кричить. Випромінюється. Ні, все вишукано, елітно, стримано. Але дуже дорого.

- Платоне, нарешті, - чую голос збоку, до нас мчиться літній чоловік, мʼяко посміхаючись. – А Ви і є та загадкова леді? – переміщує фокус на мою персону.

- Так… - вичавлюю. Споглядаю мого напарника по обману, стоїть як кремінь. Жодної зайвої емоції на обличчі.

- Діду, знайомся, Ілона. Моя майбутня дружина.

Що?!!!!

Аж подих збивається. Ви коли-небудь давились повітрям? Я от щойно вперше в житті.

Демонстративно дивлюся, без слів виказуючи своє ставлення до такого нахабного обману.

А Платону як з гуся вода, абсолютно непохитний та незрівнянний.

Ми так не домовлялися!!!

Я не хочу вводити в оману старшу людину, тим більше дідуся цього… пройдисвіта!