Глава 2.1

Шоста ранку.

Будильник противно продзижчав і мій прекрасний сон, у якому було і море, і сонце, зник, як і не було. Залишилася буденна реальність. За вікном сіро і йде дощ. Перше вересня цього року аж ніяк не радує. Але пора вставати і їхати в універ.

З посмішкою згадала, як збиралася на навчання минулого року. Я майже весь час плакала, тривожилася буквально за все. Такий стрес пережила від того, що треба їхати в нове для мене місце, знайомитися з людьми. До того ж життя в гуртожитку страшило не менше нічного кошмару. Але пройшов рік. Як виявилося, не все так жахливо.

Людина до всього звикає, навіть така дивакувата, як я.

Сьогодні я буду збиратися на пари з посмішкою, не дивлячися на негоду за вікном.

У кімнаті тепер ми жили втрьох. Ася переїхала до свого Артема, тож зі мною залишилися лише Віта і Рита — шалені близнючки, що весь час сварилися між собою. Нікого нового нам не підселили, слава Богу.

У кімнаті з умивальниками було малолюдно, адже більшість студентів в гуртожитку прокидаються майже на годину пізніше. Я ж краще раніше встану, аніж буду потім товктися з усіма у черзі, щоб почистити зуби, а потім ще й збиратися похапцем.

За рік в гуртожитку я вивела для себе правила, завдяки яким моє життя тут було більш-менш комфортним. Головні з них:

— Водні процедури раніше або пізніше усіх.

— Приготування максимально швидких страв, щоб довго не стовбичити на кухні.

— Мінімум коридорів — максимум кімнати, щоб не спілкуватися ні з ким зайвий раз і не знайомитися.

Завдяки цьому мені нормально тут живеться. Слідувати цим правилам вдавалося не завжди, але я намагалася.

Після ранкових процедур — улюблена кава або фруктовий чай з печивом на сніданок. Це мій незмінний ритуал.

Опісля можна і переодягтися. Підійшла до шафи, дістала нову блузу з рукавами-ліхтариками та спідницю з воланами. Через свою надмірну худобу я намагалася обирати речі, які б хоч трохи надавали мені об'єму у потрібних місцях. Взула білі кеди.

Макіяжу мінімум — тільки туш і прозорий блиск. І то не завжди. Не люблю надмірну липкість на губах. Віддаю перевагу натуральності у всьому: кольори, текстури… Я навіть не можу уявити себе з червоними вустами. Якщо колись так зроблю — не інакше як кінець світу настав. Волосся теж не фарбую. Мене цілком влаштовує мій світло-русий.

Навчаюся на факультеті дизайну, тож окрім зошитів у моїй сумці завжди є скетч-бук для різних замальовок. Над моїм ліжком купа прикріплених моїх власних ескізів. Найбільше люблю створювати вечірні сукні. Випустити власну колекцію — моя заповітна мрія.

Це, мабуть, гени. У моєї бабусі колись було власне ательє у Києві, в якому вона шила одяг для найбільш шанованих у радянському союзі людей. А потім прийшли лихі 90-ті. Люди обходилися мінімумом, святковий одяг майже ніхто вже не замовляв, а шити так звану “робу” бабуся навідріз відмовлялася. Врешті-решт ательє продали.

Любов до створення красивого одягу передалася лише мені, мама та її сестра вибрали більш практичні професії архітекторів. А от я вступила на факультет дизайну і вже успішно провчилася цілий рік.

Треба виходити, щоб не товктися у маршрутці, як шпротина у банці. 

Так… Чайник вимкнула, ноутбук з розетки вийняла, з праски теж вилку он бачу, отже все добре. Наче... 

Треба ще кімнату замкнути, близнючки ще й досі сплять. Зачинила двері на ключ, смикнула ручку три рази, щоб точно упевнитися, що зачинилося. Ось тепер можна виходити зі спокійною душею.

Одразу в голові: “А точно я праску вимкнула?”

Бляха…

Сама на себе злюся, але відчиняю двері й заново перевіряю. Таки вимкнула. Треба послухатися Асю і фотографувати усі розетки перед виходом. Думаю, подруга жартувала, але, як на мене, це дуже навіть хороша ідея.

Щоб не вертатися триста разів.

Перед виходом показала язика у дзеркало, бо ж верталася. Щоб щастило. Вийшла і знову зачинила двері й три рази смикнула ручку.

Фу-у--ух. Можна йти.

Різко розвернулася і врізалася у когось.

— Предобрий ранок!

Сьогодні завантажила буктрейлер) Не забудьте подивитися)