Глава 1.2

До столиці ми домчали швидко. Для татової ауді ці 70 кілометрів були легкою пробіжкою. Він справді привіз мене на вокзал, де я ще з вікна побачила Асю та Артема, які стояли біля свого авто і вкотре про щось сперечалися. Ці двоє кардинальні протилежності, що жити не можуть одне без одного. Вибухова суміш, що трансформувалася у величезне кохання.

— Тату, стань, будь ласка, біля тієї парочки поряд з пасатом. Це мої друзі.

Батько скерував авто і припаркувався де, я йому сказала. Коли вийшла з машини, Ася одразу кинулася мене обіймати.

— Ольчику, як я рада тебе бачити! Скучила безмежно!

Я ледве на ногах встояла від її напору.

— Ольчику? — запитливо підняв брову тато.

Парам-пам-пам-пам. Незручна ситуація. Але це мало колись статися.

— Гм… Друзі, давно хотіла вам сказати,  — почала я, трохи затинаючися від хвилювання, — все щось якось не виходило… Загалом, мене звуть не Оля, а Еля.

— В якому сенсі Еля? — округлила очі Ася?

— В прямому. Еліна я, — готова була просто під землю провалитися від сорому.

— А чого ж ти представилася Олею? — не розуміла подруга.

— Ну, спочатку я так нервувала, що запнулася і не так вимовила, а потім соромно було виправляти, а потім звикла вже якось…

— Ну ти і дурко, ЕЛЮ! — пожурила мене Ася, — давно треба було сказати! Але по суті, це діла не міняє. Ти однаково моя близька подруга, нехай тебе звуть хоч Грезальміндою!

Я розсміялася. Ася у своєму репертуарі!

— Ну, ви тут далі самі розбирайтеся, а я поїхав, — втрутився тато, — бувай, Елінко. Телефонуй нам частіше. Ми тебе любимо.

Він поцілував мене в щоку, сів в машину і поїхав додому. Я на прощання помахала йому рукою.

Артем вже закинув мої валізи у багажник, тож ми просто сіли в авто і направилися в парк. Я думала питання з ім'ям закрите, але ж ні. Ася не вгамовувалася.

— Це ж треба таке придумати — не сказати своє ім'я! Це ж як перед батьком твоїм зганьбилася! Що за подруга, яка навіть не знає, як звуть його доньку?

— Асю, охолонь вже, — пробував заспокоїти її Артем.

— Та я і не кип'ячуся, але однаково трохи неприємненько.

— Ну вибач мені, Асю.

— Та не вибачайся. Просто… Цілий рік… Цілюсінький рік тебе усі називали чужим ім'ям, а ти навіть не обурювалася!

— Не всі… — спробувала виправдатися, — в університеті мене звали Еліною, там же на перекличці кажуть ім'я. Це тільки в гуртожитку я була Олею…

— Час від часу не легше… — пробурмотіла Ася, — І Чорний теж не в курсі?

— Я не знаю. Не курсі, мабуть. А до чого тут він?

— Та так, ні до чого.

Скоро інцидент з ім'ям був забутий. Ми весело провели час, гуляючи в парку та смакуючи морозивом. Ася ще кілька разів плуталася і називала мене Олею, але до кінця вечора повністю перейшла на звичне мені — Еля.

— Добре, що лише одна буква по суті змінилася, — приказувала вона, — легко запам'ятати.

І мені стало легше, що мене називають МОЇМ ім'ям. Давно потрібно було розставити всі крапки над і. Тепер в мене наче камінь з душі спав. Все ж добре, що навчальний рік почався саме так.

Привіт)

Думаю, читачі, які читали першу книгу циклу помітили, що героїню звуть трохи інакше) Ось вам і пояснення)) Одна буква — а різниця є;)

Читаймо далі) Ще є Глава 2.1:)