Глава 1.1

За кілька місяців ДО

Еля

— Сонечко, вставай, пора їхати на навчання, — голос мами розбурхав мій солодкий сон, в якому я каталася на єдинорозі з різноколірною веселковою гривою.

А що? Я ніколи й не казала, що нормальна.

— Вже встаю, — підвелася з ліжка та ліниво потягнулася.

Мою кімнату осяяло вранішнє сонце, і я примружила очі, які ще зовсім не звикли до світла. Треба збиратися у Київ. Прощавайте канікули — привіт навчання.

Змінила свою піжаму з сердечками на джинсовий комбінезон і білу футболку й спустилася на перший поверх. Чую аромат ванільних панкейок. Впевнена, пані Аніта сьогодні перевершила сама себе. Вона просто божественно готує і саме від неї мені дісталися усі смачні рецепти, які я знаю.

У вітальні вмостилася за стіл, за яким уже сидів тато та супив брови, щось уважно вивчаючи у ноутбуці.

— Знову тендер виграли ті пройдисвіти з “Ліміт”, а ми, як завжди, у прольоті, — зітхнув голосно.

У тата була своя  архітектурна компанія і він буквально жив на роботі й роботою.

— Нічого, татку, і на вашій вулиці перевернеться інкасаторська машина, — спробувала пожартувати.

— О, Еліку, ти вже встала? — врешті звернув увагу на мене тато, — добрий ранок! Кави?

— Так, звісно.

— Аніто, зробіть нам, будь ласка, два еспресо.

— Зараз буде готово, Андрію Миколайовичу, — почула я дзвінкий голос нашої помічниці по хазяйству з кухні.

— Доброго ранку, пані Аніто, — голосно прокричала я, щоб вона точно почула.

— Доброго, Елічко. Може, тобі з молочком?

— Хай буде з молочком, — погодилася я.

— Зараз принесу.

Вже через кілька хвилин кава з пінкою пашіла перед моїм носом. Її насичений аромат враз заполонив усю кімнату. Відсьорбнула трохи — смакота.

Пані Аніта одна з небагатьох людей у цьому світі, чию їжу я можу їсти. Наприклад, у кафе чи ресторані в мене з цим вели-икі проблеми. Якщо я не бачу, як готували страву або напій, не зможу навіть шматок в рот покласти. От просто не зможу і все.

В голові враз з'являються химерні думки, на кшталт: “ А раптом там поряд розбилася тарілка і скло потрапило мені в їжу? Або прибиральниця витирала підлогу, сильно ляснула шваброю і бризки хлору потрапили у мій напій? Або стажер на кухні переплутав солодку кондитерську посипку і щурячу отруту? А я зараз спробую і все — капець мені!”.

Загалом, це ще не найгірші думки, які приходять у мою світловолосу голову. Буває таке, що й взагалі соромно вголос казати. Тому я якщо і їм в закладах, то з відкритою кухнею, а краще — готую сама.

Отака дивачка.

Можна сказати, що я трохи “не в собі”. Не знаю чи можна назвати мене божевільною, але психотерапевта я відвідую регулярно ось уже як 2 роки. Основний мій діагноз звучить як генералізований тривожний розлад, але є ще й супутні, такі як ОКР і соціофобія, яку я вже майже подолала, до речі.

З тим, що я мию руки по триста разів на день, перевіряю чи все вимкнула і мінімізую контакти з іншими людьми ще можна миритися. Але було те, що суттєво заважало мені жити.

Панічні атаки.

Це коли серце вискакує з грудей, або навпаки, його удари такі тихі та рідкі, що, здається, воно от-от зупиниться. Голова паморочиться, ноги та руки німіють, тілом йдуть мурахи, долоні пітніють і з'являлося неприємне липке відчуття того, що ось і все. Кінець.

Скільки разів я вважала, що помираю — не злічити. На перших порах швидка допомога їздила до мене мало не щотижня, бо справитися з цими приступами самостійно у мене ніяк не виходило. Відчуття у цей момент були такі — ворогу не побажаєш. Наче твоє тіло живе своїм життям і абсолютно тебе не слухає! До того ж в голові такі картинки, що фільми Гічкока здаються дитячим фентезі.

А потім я познайомилася з Оленою Василівною — прогресивним психотерапевтом. Тут і почалися позитивні зрушення. Вона майже на пальцях пояснила мені, що вся справа у моїй вегетативній нервовій системі, яка відповідає за взаємодію психіки та тіла. Можна сказати, що така моя індивідуальна реакція на стрес.

Пощастило, ага ж?

Пам'ятаю, як тоді обурилася мама: “Які там в неї стреси?!”  Та психотерапевт пояснила, що це такий невдалий спосіб проживання негативних емоцій, який обрав мій організм. І я справді не можу це контролювати. З часом, в мене виходитиме, але це довга і кропітка робота.

Головне, Олена Василівна сказала, що такі атаки неприємні, проте не смертельні. Моє головне завдання просто перечекати, поки цей “вегетативний шторм” скінчиться. Ще й показала кілька дихальних практик, які мали б мені допомогти.

Після зустрічей з психотерапевтом жити стало трохи легше, проте усіляке безглуздя однаково крутиться у моїй голові цілодобово і я нічого не можу з цим зробити.

— Татку, може я все ж поїду автобусом? — запитала я, відсьорбнувши ковток гарячої кави.

— І мови бути не може. Що я вже доньку з речами до гуртожитку не довезу 70 кілометрів?

— Давай хоча б тільки до вокзалу. Мене там Ася з Артемом зустрінуть, я вже домовилася, що з ними поїду у парк гуляти.

— А з гуртожитку у парк не можна поїхати?

— Ми вже домовилися, що зустрінемося на вокзалі.

— То передомовся!

— Ну таточку, мені ж вже не 16! — заканючила жалібно я.

— Ага, всього-на-всього на 3 роки більше! Ото вже доросла! — передражнив він мене.

Я насупилася, а тато подивися на мене, закотив очі й зжалився.

— Ну гаразд, до вокзалу, так до вокзалу.