Пролог

Йшов дощ. Справжнісінька злива.

Здавалося, що небо вирішило видати річний запас опадів за один раз. Сильні краплі вистукували власну, неповторну мелодію, падаючи на скло припаркованих автомобілів. Дерева схилялися майже до самого низу від сильного вітру, а у повітрі витав аромат вологого асфальту і ґрунту.

Крізь щільну стіну дощу не можна було розгледіти майже нічого. Та все ж, якщо придивитися краще, то вийде розгледіти розмиті силуети двох людей.

Хлопця і дівчини.

Він високий і широкоплечий, а вона — майже вдвічі менша. Просто крихітка у порівнянні.

Обоє промокли до нитки, проте не сходили з місця. Стояли навпроти одне одного на відстані не більше метру. Їхні погляди немов зіштовхнулися у відчайдушній боротьбі, де не було переможців.

— Чому ти не можеш дати мені спокій?! — у голосі дівчини звучав відчай.

По її щоках текли солені сльози, які тут же змивало дощем. Вона обхопила руками себе за плечі, ніби намагалася таким чином захиститися. Її сильно трусило, чи то від холоду, чи то від нервів. Здавалося, вона на межі.

Хлопець, здавалося, ледве стримувався, щоб не кинутися до неї й не згребти у свої обійми. Кілька разів поривався, та все ж лишався на місці. Його мокра футболка  повністю обліпила міцний торс, та він ніби не помічав цього. Він був розгублений і спантеличений. 

— Ромашко… — прохрипів тихо.

— Та скільки можна мене так називати! Я не ромашка, ясно?! У нас нічого не вийде! У мене ні з ким нічого не вийде! — мало не кричала дівчина.

— Не кажи так…

Хлопець зробив крок вперед, та вона зупинила його рукою.

— Не підходь… — застережливо проказала.

— Елю, я…

— Не підходь, прошу тебе. Відпусти… — прошепотіла в кінці ледве чутно.

— Не можу… 

— Тобі доведеться. По-іншому — ніяк! Якщо ти справді кохаєш мене — відпусти! Не руйнуй життя собі й мені.

Голос дівчини тремтів, з кожним словом вона відходила все далі, а потім різко розвернулася і побігла в протилежну від хлопця сторону.

Його руки стиснулися у кулаки, а серце калатало так, що здавалося вискочить зараз з грудей. Йому нічого у світі так сильно не хотілося, як наздогнати дівчину та вибити з її голови усілякі дурнуваті думки поцілунками. Він себе ледве-ледве стримував. У голові був рій думок. Що робити? Як все виправити?

Дівчині ж вистачило сил лише завернути за ріг вулиці. Вона добігла до першої ліпшої лавки, впала на неї, обхопила свої ноги руками й голосно заридала.

Щойно вона своїми руками розбила власне серце на друзки. І схоже, що не тільки своє.

Але так буде краще для всіх.

Вона неправильна. Ненормальна. Дефективна і пуста лялька, що не заслуговує на любов. 

Враз її почало морозити, серце забилося, як навіжене, голова запаморочилася, у вухах зашуміло…

Господи, тільки не зараз… Тільки не це!