Глава 28

Господарі будинку тим часом перебували в шоці. Як і їх діти, власне. Аніка також сиділа нишком поруч з Габріелем, і великими переляканими очима дивилася на свого обраного.

- Так ось,- вже спокійніше промовив Габріель,- я б хотів розповісти вам одну історію, ви не проти?

Знов запала тиша. Він реально чекав відповіді.

- А...гм...Так?- невпевнено відповіла Маргарет. Ця, завжди усміхнена і щаслива жінка через стурбованість навіть виглядати стала старше.

- Адріана,- від мрійливо промовив це ім'я,- Адріана…неймовірна дівчина. Прекрасна. Найкрасивіша і найчарівніша жінка, яку я зустрічав.

Жар прилив до моїх щік.

- Адріана була світлом в моєму житті,- що за хрінь? Сильно я світила йому, коли він життя мені не давав?- А потім вона втекла.

Мрійлива посмішка зникла з його обличчя. Погляд спохмурнів.

- І причина була не в бунтарському характері,- майже виплюнув ці слова Габріель, глянувши на мого батька,- а тому що я її довів. Адріана не відповідала взаємністю моїм почуттям. Я завжди всім подобався, жінки любили мене, мої гроші так точно. Але не вона. Адріана ніколи не любила мене. Всі уважно ловили кожне його слово. Наче він розповідав їм щось дохріна цікаве.

- Я думав , що зможу добитися її уваги. Її любові. Дарував квіти, коштовності, приділяв весь свій час. Я ж сам чекав тієї миті, коли нарешті зайду до неї в кімнату і вдихну запах її волосся, що пахло полуничним шампунем. Торкнуся її ніжної шкіри.

По спині бігли неприємні сироти від згадки. Флешбеки спалахували у пам'яті, через що прискорився пульс і пришвидшилося дихання.

- Наші батьки підтримували можливість наших стосунків. Адріані це не подобалося. Перша її втеча провалилася...

- Габріелю, будь ласка, досить...- Елейн поклала руку на долоню сина, але він висмикнув її.

- Не перебивай мене,- гаркнув він.- Ви не мали права так вчиняти з нею.

Габріель зробив глибокий вдих, прикривши очі, і продовжив:

 - Я не знав, що вони заперли насильно її вдома. Забрали її речі, щоб покарати. Я цього не знав,- повторив він, дивлячись в стіл.- Потім все стало краще. Адріана пом'якшала до мене. Ми навіть сходили на кілька побачень...І потім ми заговорили про весілля. Я справді мріяв про це. Адріані було тільки п'ятнадцять тож...

- Що за фігня?- не витримав Денні.- Ти знущався з п'ятнадцятирічної беззахисної дівчинки?

Габріель з неприязню поглянув на Денні, але не відповів йому. Я ж хотіла лише обійняти свого фейкового хлопця. Потім Габріель, як ні в чому не бувало, продовжив свою історію.

- Я спитав дозволу у її батька взяти Адріану в дружини в шістнадцять.

 Еллі вилаялась. Тихо, але чутно. Я вперше чула від неї щось подібне. Та батьки і в принципі ніхто їй нічого не сказав.

- Це була помилка, знаю. Я був ідіотом. Але батьки підтримала мене. Ми поставили Адріану перед фактом одруження і відмовили у вступі в коледж, про який вона мріяла. Після цього вона зникла. Не взявши ні речі, ні телефон. І знищила всі свої фото  як електронні так і роздруковані. Я не зміг її знайти. Не зміг сказати як мені шкода.

Габріель шумно вдихнув і видихнув.

- Я сподіваюся, що колись Адріана пробачить мені. І я...і я пробачу їй...

Що, бляха? Я мало справді не повелася, що йому шкода.

- За що це, цікаво, ти їй пробачиш?- обурено запитала Кароліна, замість мене. Її прекрасне личко скривилося від відрази на цю історію.

- За те, що вона кинула мене. За те, що щоб я не робив, вона не полюбила мене,- його голос сочився біллю.- Ні квіти, ні прикраси, ні моя увага, ні всі мої гроші, ні моя любов не змусить тебе покохати мене. Так, Адріано?

Він задав це питання і поглянув прямо на мене.

Всі інші прослідили за його поглядом. Я виражала собою суцільний спокій.

Це було пряме питання. Пряме питання до мене. І він чекав відповіді. А я мовчала.

- Габріель...- зробила чергову спробу Елейн схаменути сина, але той знову шикнув на неї.

- То що, Адріано?- повторив Габріель, нахилившись через стіл, щоб бути ближчим до мене.- Ти ніколи не зможеш полюбити мене?

- Якого біса він несе?- не витримав Денні.

- І гадки не маю про що ти,- з легкою, спокійною посмішкою в тон йому відповідаю.

Габріель розплився в оскалі- не посмішці.

- Кинь це. Досить, мила. Винен, що не впізнав тебе відразу,- він підняв долоні вгору,- але ти дуже змінилася. Не думав, що таке можливо, та ти стала ще прекраснішою. Хоча твої шоколадні кучері подобалися мені більше.

Я схилила голову набік з тією ж самою награною посмішкою, продовжуючи заперечувати.

- Ти виросла. Стала яскравішою, змінила імідж. Навіть рідний батько не впізнав тебе. Визнаю, що також не здогадався, але твій сміх...Твій сміх не сплутаєш ні з чиїм більше. Такий заразний, що також хочеться розсміятися.

Я мовчала.

- Та досить,- Габріель жартівливо вдарив себе по коліну, наче ми сперечалися про якусь нісенітницю, а не те, що я зникла дівчина, яка змінила особистість.- Я пробив твоє ім'я. У нас в країні тільки дві Мікаелли Сміт. Одній шістдесят вісім років, іншій- шість. Ти або виглядаєш набагато старше свого віку, або дуже добре збереглася.

Ось на цьому вся моя гра посипалася. Я здивовано запитала:

- Звідки ти дізнався моє прізв...А ну, звісно,- перебила саму себе.- Ти як завжди порушуєш чужий простір. Покопався в моїх речах?

Я склала руки на грудях і відкинулася на спинку стільця. З мого обличчя зникла посмішка. На зміну їй прийшло відкрите роздратування. Я скривила губи і прищурила очі.

- Привіт,- посміхнувся Габріель.- Сміт, серйозно? Я думав, що в тебе краща фантазія. Хоча ім'я мені подобається.

Ага, це у йолопа-Крістіана погана фантазія.

- До речі, чому в твоєму паспорті вказано, що тобі двадцять два? Наскільки пам'ятаю, тобі через два тижні буде тільки двадцять.