Глава 27

Кароліна права. Я вже не маленька слабка Адріана, яку можуть залякати дорослі. Я- повнолітня дівчина, що повністю забезпечує себе сама. Я фізично і морально протистояла самим божевільним жінкам в одному з найжорстокіших єдиноборств сучасності. Я, бляха, реареслерша, причому одна з найкращих. І я доросла. Не те, що я побіжу зізнаватися відкрито всім хто я, бо мозок в мене теж є. Хезевеї багатії і знайдуть спосіб мене дістати, якщо дізнаються хто я. Ще не факт , що вони дізналися. Бо впізнавати їм більше нікого. Я не вона. Я- не Андіана. Я- інша людина.

По моєму виразу обличчя, Кароліна зрозуміла, що я готова залишитися, раніше, ніж я сказала про це вголос.

Вона мало не застрибала від радості.

- Та перш, ніж я повернуся,- вирішили "охолодити" її запал я, - ти повинна знати, що ми з Майком тільки що...трохи...ну ти зрозуміла.

Її обличчя розіграло цілий спектр емоцій. Від непорозуміння до шоку і потім до усвідомлення і дивної кривої посмішки.

Вона глибоко вдихнула і видала:

- Ми з Денні вчора теж трохи...ну ти зрозуміла. Ця вся ситуація так напружує…Потрібна була розрядка.

 Думаю я розіграла ті ж емоції , що і вона , а потім...розсміялася.

Щоб там не було, я поверталася до будинку з думкою, що буду заперечувати до кінця, якщо мене впізнають. Навіщо я тоді лишалася? Точно не знаю. Але не заради Кароліни, Нормана чи навіть...Майка. А заради себе. Щоб довести собі, що я сильна. Така, якою вважала мене Кароліна. І якою повинна себе вважати я.

Ми повернулася до кімнати і залишила там свою сумку. Після цього спустилася до басейну. Денні посміхнувся мені, глянувши на мене крізь сонячні окуляри. Майка не було, Габріеля теж.

З Денні я перекинулася лише парою слів, про те що тут було б дуже зручно читати книгу. Його посмішка зникла.

- Ти ж читаєш?

- Та-а-ак,- невдоволено протягнув він.

- Брехло.

- Та кажу тобі!

- Які ж ти уроки вже виніс?

Навіть крізь чорні сонячні окуляри було помітно, що він закотив очі.

- Про те як страждає печінка від наркоти. І про те, що після тридцяти я буду частим гостем лікарні,- нудьгуюче відрекомендував він.

Я хихотнула.

- Так ти на самому початку! Далі цікавіше.

Я проказала йому лекцію про те, як повільно він читає, хоча ми домовлялися по- іншому, і відправила його по телефон в кімнату.

Після цього я підійшла до Аніки- нареченої Габріеля, що самотньо засмагала на лежаку з іншого боку басейну. Ми завели розмову ні про що, вона виявилася дуже приємною дівчиною. Та все ж , я заговорила з неї тільки задля однієї цілі- дізнатися про Габріеля. Про те, що змінилося за цей час. Про те, чи забув він про Адріану назавжди, раз знайшов собі дівчину. І не просто дівчину, а майбутню дружину.

- То ви познайомилися в коледжі?

- Так, але тоді Габріель не звертав на мене уваги. Нормально ми заговорили лише пів року тому, на вечірці у нього вдома.

Його батьки влаштували прийом, запросили моїх батьків.

Потім ми опинилися наодинці і ...якось розговорилися.

Їхнє знайомство мене не обходило, а от інше...

- То ви вчилися в місцевому коледжі?

- Так. Вивчали бізнес. Габріель був найкращім на...

- А чому він такий розумний і не поїхав за кордон?

Аніка спантеличилась, що я її перебила. Тож я поспішила виправити ситуацію.

- Пробач,- я посміхнулася і вправно збрехала:- просто всі мої однокласники, які були розумні, поїхали за кордон.

Аніка посміхнулася, але вже не так широко як раніше. Я почувалася лайном.

- Він не міг поїхати, хоча справді збирався,- Аніка підібгала ноги, сидячи на лежаку. Її веселий настрій частково зник. Чи то через мою нахабність, чи то через те, що вона не хотіла розповідати щось.- Габріель шукав свою зведену сестру. Пам'ятаєш, він говорив про неї за вечерею, коли ми приїхали? Через це в нього навіть були певні проблеми на початку навчання.

- Так. Шкода її,- промовила поспіхом я. Так, шкода мене. Але не тому, що не знайшли, звісно.- А тепер...тепер він змірився з її втратою?

Капець, що я торочу...

Аніка спохмурніла вкрай.

- Не знаю,- вона потиснула плечима.- Він припинив її пошуки.

Після цього розмова більше не в'язалася, навіть про сторонні речі.

До басейну повернувся Денні. Як раз підійшли Еллі з Еріком, які ходили до моря. І звідкись узявся Майк. Я відчувала його погляд на собі. Чомусь за те, що сталося зранку я відчувала сором перед ним. І трохи провину. Хоча по факту у нас було 1:1. Але коли Майк почав рухатися до лежаків де я сиділа поруч з Денні, я все одно швидко зібралася і пішла геть. Ну його на фіг. Не вистачало мені зараз ще з ним розбиратися.

Залишок дня я провела в кімнаті Денні разом із ним. До обіду ми спустилися пізно, коли всі вже пішли, за що, думаю, отримаємо прочухана від Нормана.

Але до вечері підійшли майже вчасно. Я йшла туди як на голках. Впевненість, навіяна Кароліною, зникала. Але я заспокоїла себе думкою, що залишилося ще зовсім трішки. Витримати цю вечерю і все. Я і закарбуюсь в пам'яті Габріеля як "якась там чергова дівчина одного з синів Фелінскі".

Ми з Денні все одно трохи запізнилися- цей хлопець на мене погано впивав! Тож всі вже були за столом.

Норман і Альберт вели непримусову бесіду. Елейн і Маргарет іноді теж озивалися.

Я потягнулася за салатом. Не встигла я торкнутися тарілки, як Габріель, що сидів якраз навпроти, вихопив її.

- Я допоможу,- посміхнувся він.

І після цього- ні, не подав мені її. Він підвівся, обійшов весь стіл, став позаду мене і почав накладати мені клятий салат прямо в тарілку під шоковані вирази обличчя інших.

Я не сказала "дякую". Я взагалі нічого не сказала. Єдине-змірилася із тим, що...що все. Це фініш моїх втеч довжиною у чотири роки. І що чекатиме мене тепер залежить лише від того , як я це обіграю.