Глава 24

Ми перейшли до столу і сіли вечеряти. Моє місце було поруч з Денні, і виявилося так, що ми сіли як раз навпроти цієї четвірки. Тому мені доводилося сидіти і крутити головою чи втуплюватися вниз аби лише не пересікатися поглядами із кимось із них.

  Кухарка постаралася на славу- страв було не перерахувати і все виглядало неймовірно смачно. Та мені й шматок у горло не ліз. Для виду я поклала собі трохи запечених овочів і колупала їх виделкою в тарілці.

От як? Як можна було не спитати прізвище чи імена "гостей"? І Норман теж! "Гості" " партнери". Ні б сказати: " Міко, до нас приїжджає сім'я Хезевей і якщо ти випадково їхня дочка-втікачка, то тобі краще зробити ноги до того як вони приїдуть, бляха!". Досі не могла повірити, що все відбувається насправді...

Я все боялася спіймати на собі задумливі погляди когось із...них. Але після того питання батька, більше не було і натяку на те, що хтось мене впізнав. Тож я трохи навіть розслабилася.

Мова не йшла про бізнес. Поки ще був процес знайомства. Вони говорили про різні дрібниці від погоди до політики. Я лише чекала , коли Денні чи взагалі будь-хто вирішить покинути стіл. Щоб увитися за ним. Бо йти першою і , знову ж таки, привертати увагу було зайвим.

Я нудьгувала рівно до того моменту, як заговорили про досягнення Габріеля. Габріель те, Габріель ось це... І коледж закінчив відмінно, і досяг великих результатів в роботі, і будинок собі вже купив...

- Так,- сказав Норман.- Діти- це наше щастя і гордість. У вас прекрасний син, певно, весь у вас, Альберте.

За столом на мить запанувала тиша.

- Насправді, - спокійно промовив Габріель.- Альберт мій прийомний батько.

Норман розгубився, але тут вступила Маргарет.

- О, а ви так схожі! Просто неймовірно,- посміхалася вона. - І справді, виховати не рідну дитину, так, що вона схожа на вас це ще краще.

Я ледь не пирхнула. Габріель вже був дорослий , коли ми...батько з'явився в його житті. Нормане і Маргарет, серйозно, ви занадто стараєтеся для цих покидьків.

Елейн м'яко пояснила й те про, що я подумала.

Я сподівалася, що розмову закінчено, як Габріель сказав:

- Але у Альберта є донька.

Якщо я якось і розслабилася, то тут знову напряглася. В животі скрутився міцний джут, зуби стиснулися.

- А чого ж ви не покликали її до нас?- запитав Норман.

 Батько поклав виделку на тарілку і недобре поглянув на Габріеля перш, ніж відповісти.

- Нажаль, вона зникла більше трьох років тому.

Чотири.

- Чотири,- промовив Габріель в такт моїм думкам.

Маргарет прикрила долонею рот.

Норман вже не знав куди себе подіти. Щось з питаннями у нього не клеїлося...

- Що сталося?- тихо запитала Маргарет.

- Не треба, люба,- Норман поклав свою руку на руку дружини.

- Нічого,- сумно посміхнулася Елейн.- Адріана була нашою дорогоцінністю...

Я ледь не розсміялася їй прямо в обличчя.

- Одного ранку вона не спустилася до сніданку...В кімнаті залишилися всі її речі. Навіть телефон, але він виявився розбитим.

Вона замовкла із сумним обличчям, наче згадувала якісь страшні події.

- Ми витратили на її пошуки багато часу, але досі не знайшли її,- додав батько відсторонено.

На кілька хвилин знов стало тихо. Навіть жувати всі перестали.

Я стисла під столом доню в кулак так, що нігті боляче впилися в шкіру. Я намагалася зосередитися на цьому відчутті.

- Якщо вам знадобиться якась допомога...- почав Норман.

- Дуже дякуємо, будемо мати на увазі,- перервала його Елейн. Габріель сидів, втупившись в стіл. Аніка прошепотіла йому щось на вухо, але він відмахнувся від неї. Нарешті розмову про Адріану було закінчено.

Норман і Альберт відійшли викурити по сигарі і обговорити щось наодинці. Елейн і Маргарет пішли в сад. Та всі інші сиділи ще за столом.

Коли старше покоління пішло, молодші розговорилися. Виявилося, що всі були знайомі з Габріелем. Кароліна знала його з дитинства. Майк і Еллі з якихось вечірок, а Денні взагалі вчився з ним в одному коледжі.

Я сиділа як заморожена, лише іноді киваючи Еллі чи посміхаючись Денні.  Коли вони вже наговоряться! Нарешті Майк, Габріель і Ерік вийшли перекурити. А Аніка і Еллі про щось заговорили між собою.

- Ти вчився у Англії?- запитала тихо я у Денні.

- Ні. З чого ти взяла?

- Ти ж вчився з ним разом,- я кивнула на порожній стілець де сидів перед цим Габріель.

- Так. Але в нашій країні. Габріель не вчився за кордоном, наскільки мені відомо,- він задумався. А потім здивовано запитав:- Ти його знаєш?

Я поспішно похитала головою. Невже Габріель не поїхав до Англії? І...чи може бути це через мене? Та ні. Маячня. Просто перехотів, певне.

- Просто я думала, що всі мажори їдуть вчитися за кордон.

Денні посміхнувся.

- Не всі.

Зазвичай в такі моменти від клав руку мені на талію і починав обійматися. Та, чи то через чужинців, чи то через недавні події, він цього не зробив.

- Я дуже втомилася. Не проти, що я піду приляжу?

Денні занепокоєно поглянув на мене.

- Все добре?

- Так,- посміхаюся.- Але дуже хочеться спати.

- Звісно. Якщо щось знадобиться подзвони чи напиши, добре?

- Дякую.

Я вже збиралася піти, як він схопив мене за руку, підвівся і поцілував у щоку.

- Точне все добре?- прошепотів він.

Я посміхнулася і кивнула.

- Так, бу... – «вай»- лише подумки закінчила я, щоб не викликати зайвих підозр.

Я розвернулася і швидко пішла геть, доки ніхто не повернувся.

Скинула босоніжки перед сходами і , взявши їх в руки, бігом помчала до кімнати. Тепер вже я мала можливість дати волю почуттям.

Дихання збилося, руки затремтіли , в обличчя вдарив жар. Вже не тямлячи ,що роблю я скинула з себе сукню. Поспіхом натягла майку, шорти і худі, не дивлячись на спекотний вечір.