Глава 19

Адріана 15 років

Мої результати в школі впали у два рази. Часу на подруг мені більше не виділяли, тож з компанії друзів я поступово зникла. Хлопця в мене більше не було, звісно ж. Крістіан зустрічався вже давно з іншою. Життя, що било ключем поступово загубило всі фарби.

Я намагалася вдягати максимально закриті речі і не прикрашати себе зачіскою чи макіяжем. Клятий Габріель це помітив! Того ж дня з полиць моєї шафи зникли всі джинси і светри,а їм на заміну з’явилися спідниці, сукні, топи, блузи. Мій психічний стан погіршився. Як і фізичний.

Одного дня я підійшла до Елейн. Я максимально м'яко попрохала її поговорити із своїм сином.

- Габріель дещо перегибає палку,- вічливо казала я.- Чи можеш ти якось вплинути?

Вона взяла мене за руки і зазирнула в обличчя із своєю черговою бездушною посмішкою.

- Андіаночко, я впевнена у своєму сину. Він не скривдить тебе. Все що він робить - це лише...- вона змахнула з ока маленьку сльозинку і посміхнулася ширше,- від любові до тебе. Я дуже рада за вас. Ти чудова дівчинка і варта мого сина.

Я повільно вивільнила свої долоні з її. І нічого не сказавши, повільно пішла до своєї кімнати.

Ну нахрін.

Я висипала з рюкзаки книги і зошити і почала закидати туди речі першої необхідності. Знайшовши великий пакет, закидала туди деякий одяг- стільки, скільки влізло.

 Ледь дочекавшись ночі і того поки Габріель завершить із приставаннями і пішов геть, я викликала таксі. Не до самого дому, а на сусідню адресу. Ледь дотягши тяжкий пакет із перевісом на рюкзак, я сіла в це таксі і вказала водію адресу готелю.

 Готель знаходився в іншому кінці місця. Я заздалегідь забронювала кімнату. Адміністратор хоч і оглянув мене підозрілим поглядом, але зайвих питань не задавав. Лише видав мені ключі і вказав потрібний поверх.

Вже там, кинувши речі на вході і впавши від утоми на ліжко я усвідомила всю свою ситуацію. Ідея втекти була насправді спонтанною. Зараз же до мого наляканого мозку потрохи почали приходити тверезі думки.

" Я не зможу закінчити школу."

" Мені потрібні гроші, те що в мене є вистачить ненадовго, а значить потрібна робота."

" Мені лише п'ятнадцять я й гадки не маю ким працювати, чи що робити."

" Мені немає до кого звернутися по допомогу: ні близьких родичів, ні хлопця"...

Я плакала. Плакала всю ніч. Їла чіпси з міні- бару, дивлячись тупу передачу по телеку, і плакала.

Мене знайшли вже на ранок. До готелю під'їхали дві поліцейські машини з увімкненими сиренами і мигалками.

Пізніше під'їхали батько з Елейн. І Габріель.

Елейн забігла в кімнату готелю, де я вже сиділа разом із поліцейськими. Вона кинулася мене обнімати.

- Адріаночко, ми так переживали,- я обійняла її у відповідь, та при цьому мій погляд був спрямований на кам'яне обличчя батька.

Він поговорив із поліцейськими і опісля потиснув кожному руку. В долоні при потисканні я помітила складені купюри. Він дав грошей кожному.

  Коли Габріель увійшов до кімнати, я навіть в очі боялася йому глянути. Він взяв мої речі і мовчки вийшов.

Хана. Мені хана.

Вдома мене чекала серйозна розмова із батьком. Елейн все ще поводилася так, наче і справді загубила свою доньку , а не ...мене. Батько заспокоїв її і випроводив з моєї кімнати.

- Швидко перевдягнися , ти ще встигнеш до школи,- жорстко сказав він мені вже наодинці.- Ти планувала втечу і розрахувалася карткою, що дала тобі Елейен? Серйозно? Я думав ти трохи розумніша. Але, як бачу, ти набагато дурніша.

Потім він нахилився до мене і тихо додав:

- Ще раз таке утнеш, так легко не відбудешся.

Я стисла зуби, щоб не збовкнути чогось зайвого. Погіршувати ситуацію не хотілося.

Батько постояв наді мною кілька хвилин, а потім невдоволено пішов, гримнувши за собою дверима.

  Весь день я обдумувала свої помилки і те, що ж робити далі. І справді: у Елейн купа зв'язків. Кілька дзвінків і мене знайдуть де завгодно. Бляха. А якщо звернутися до матері? Але я не знаю де вона. І не знаю чи захоче допомогти...

Я сиділа в кабінці шкільного туалету і курила свою першу цигарку. Я "стрельнула" її у однокласника. Зараз я прогулювала урок і роздумувала над тим, що мене може чекати вдома. Втекти тепер було так само страшно як і залишитися- бо виявилося, що я нуль без палиці і взагалі не знаю що робити "на волі".

Повертаючись додому, я найбільше боялася Габріеля. Але ж мене чекав вже інший "сюрприз".

Я увійшла в свою кімнату, і вона виявилася...порожньою. Ні книг , ні ноутбука, ні телевізора, навіть косметика зникла. Не знімаючи рюкзак, я швидко попрямувала в кабінет батька.

Він виявився як раз там.

- Де мої речі?- я увірвалася без стуку.

Він говорив по телефону. Кинувши на мене погляд, підняв палець у гору, аби я почекала.

Я відкрила рот , щоб заперечити, але...побоялася погіршити своє положення. Тому мовчки сіла на стілець, кинувши рюкзак на сусідній. Та його розмова з невідомою мені людиною добре відклалася у пам’яті. Хто б міг подумати, що колись то стане мені в нагоді…

Батько відклав телефон і з посмішкою поглянув на мене.

- Так, Адріано, що ти хотіла?- спокійно запитав він.

Лють палала у грядах. " А то ти ,бляха, не здогадуєшся!". Але приклала всі зусилля, щоб говорити більш- менш адекватно.

 - Де мої речі?

Батько зітхнув.

- По твоїй ранковій поведінці я зрозумів, що твій бунтарський настрій ніде не подівся. Тож довелося прийняти міри. Поки не упевниш мене у тому, що ти чемна дівчинка, в тебе домашній арешт. І без твоїх цяцьок. Телефон теж давай.

Я істерично хихотнула.

- Домашній арешт? Я і так окрім школи ніде не буваю!