Глава 18

 Габріель побачив мене і кивнув у знак вітання. Я на мить розгубилася, але швидко опанувала себе, посміхнулася і привіталася з усіма.

Може він забув вчорашню ніч? О, хоч би забув! 

Пухкий омлет йшов погано. Я давилася збитими яйцями і не відразу зрозуміла чому. Цей погляд...Габріель сидів напроти і дивився на мене примруженим поглядом і посмішкою... такою, що розтлумачити її я не могла. Але такої я раніше в нього не бачила. Він не забув… Не забув.

 - Дякую за сніданок,- я підвелася.- Мені час до школи.

 - Але ж ти нічого не з'їла,- промовила Елейн.- Тобі не сподобалося? Кухар переробить якщо...

- Все нормально,- обірвала я її, на що тато кинув на мене невдоволений погляд. Тож я миттю виправилася:- вибачте, вчора було стільки всього смачного, що я наїлася на три дні вперед.

Елейн ця відповідь влаштувала і вона кивнула з легкою посмішкою.

- Мені теж вже час,- Габріель теж підвівся.- До речі, можу підкинути тебе до школи.

Я натягнуто всміхнулася.

- Дякую, але мене ж підвезе водій,- так Елейн організувала для мене і це.- Тож, не переймайся.

- Та все нормально,- Габріель повернувся до своєї матері. - Треба ж було щось зробити в гаражі? Нехай водій займеться цим.

- Чудова ідея, любий!- скрикнула Елейн, вона втрачала холодну маску, тільки перед сином.- Ти такий уважний.

А потім повернулася до мого батька і додала.

- Я виростила справжнього чоловіка.

- Безумовно, мила,- відповів батько примилою посмішкою.

Що ж робити? Що цей Габріель задумав? Він раніше не говорив зі мною місяцями, окрім кивків за сніданком, а тепер пропонує підвезти.

 - Може все ж таки...?

- Ходімо,- обірвав Габріель і, не чекаючи моєї відповіді вихопив з моєї руки рюкзак і пішов із ним з їдальні.

- Йди вже,- посміхнувся мені тато.- Гарного навчального дня.

І після цього вони з Елейн продовжили якусь свою розмову.

Я чекала на вулиці , доки Габріель виїде з гаражу, але його все не було. Тож довелося йти туди.

- Габріель?- невпевнено покликала я.

- Нарешті, я вже зачекався,- він з'явився невідь звідки, схопив мене за талію і притиснув до своєї машини спиною.

Я навіть скрикнути від шоку не встигла.

В такій позі я опинилася вперше. Він упирався всім тілом до мене, з силою притискаючи до машини.

- Що ти..?- але він знов не дав мені договорити.

Його губи втиснулися у мої як і вчора. І як і вчора, я відвернула голову у бік, розриваючи контакт.

- Що таке?- здивовано запитав він.- Вчора ти була втомлена.

Зараз же відпочила?

Він знов потягнувся до мене обличчям.

- Габріель!- я змогла відштовхнути його від себе.- Я запізнюся до школи. У мене сьогодні важлива контрольна.

Ніякої контрольної, звісно.

На диво, це подіяло. Габріель поглянув на наручний годинник і зітхнув.

- Так, і справді.

Всю дорогу я була напружена як ніколи. Навіть дихала через раз. Габріель лише час від часу посміхався мені. А я намагалася не почати блювати від страху чи не розплакатися.

І що мені робити?

В школі мене зустрів Крістіан, але я не відповіла йому на поцілунок. Навіть обійматися не стала. На що він трохи образився.

Уроки пролетіли занадто швидко. Побачивши біля школи чорний мерс , я полегшено зітхнула. Приїхав водій. Увійшовши у дім , я не стала зазирати у їдальню, чи вітальню, а відразу рванула до кімнати, аби ніде не здибати Габріеля. Зазвичай, його в такий час вдома ще не було, але тепер його дії вкрай стали відрізнятися від звичайного, тож треба було бути на готові.

Я забігла в кімнату і закрила за собою двері.

- Гарні фото,- від голосу в кімнаті я здригнулася. І повільно обернулася.

Він лежав на моєму ліжку і гортав альбом з фото.

- Що ти тут робиш? - мій голос тремтів.

- Чекаю на тебе,- він посміхнувся і підвівся з ліжка.

Я втислася спиною у двері, серце шалено калатало.

- Габріель, я втомилася.

- Я допоможу тобі розслабитися,- він посміхнувся і підійшов впритул.

Його рука ковзнула мені на поперек і він притиснув мене себе.

Я не змогла чинити супротив. Я просто застигла. Коли він торкнувся губами моїх вуст я стояла і не могла поворухнутися від страху. І шоку. Не ворухнулася і коли його язик опинився в моєму роті.

Але коли його рука почала повзти з попереку вниз, я нарешті оговталася і відштовхнула його від себе.

- Габріель!

- Та що?!- він теж втратив спокій.

Це налякало ще більше.

- Я не хочу. Дай мені спокій. 

- Що за маячня! Звісно хочеш!

Він знову наблизився.

Я відскочила в сторону.

- Габріель, я не така. Я не сплю з ким попало!

Він підступив на крок. Я відступила.

- І не треба з ким попало. Я ж не чужий тобі.

Що я не так кажу?!

- Габріель, ти ж мені як старший брат. Ми сім'я.

Він пирхнув.

- Яка сім'я? Ми один одному ніхто. Тож не переймайся через це.

- Ти не в моєму смаку!- випалила я.

- Я на будь-який смак.

Трясця. Він підійшов ближче, а я застрибнула на ліжко і переповзла на інший край від нього.

- Просто залиш мене в спокої. Я не така!

Габріель зупинився. І задумався.

- Так, справді...- задумливо пробурмотів він.- Щось я перебільшую.

Не встигла я зрадіти,як він додав:

- Все буде поступово. Пробач. Я виправлюся.

І після цього пішов геть.

Я присіла на ліжко. Серце все ще шалено калатало. Я не могла відчути безпеку. У власній кімнаті я почувалася у небезпеці.

  Габріель і справді вирішив робити все поступово. А саме: залицятися до мене.

Спочатку це були квіти. Величезні букети, якими була заставлена кімната. Викинути я їх не могла. Кілька спроб попрохати припинити це, він просто проігнорував. Я намагался не підходити до нього взагалі, бо тоді, його руки опинялися на моїй талії. З поцілунками, правда, якийсь час не ліз. Але в школу підвозив тепер тільки він.