Глава 15

  Нарешті всі зібралися перед будинком. Жінки навантажені сумками з їжею, а чоловіки - з палатками і усіляким інвентарем.

 -Ти взяла щось накинути?- запитав Денні, кивнувши на мою білу сукню з відкритими плечима, вільну спідницю якої прикрашали маленькі чорні квіточки. Її я ще не вдягала тут.- Ввечері може бути прохолодно.

Який турботливий...

 -Ні, не взяла. Та нічого, погріюся біля вогнища якщо що.

Еллі, що прислухалася до нас, теж вступила в розмову.

 - Міко, краще збігай візьму кофту чи светр. Вітер з моря ввечері холодний.

Я все ж таки не хотіла йти, але піддалася їхнім умовам. Якщо реально замерзну, прохати в когось одяг буде не гарно. Тому, поставивши сумку з шампурами і м'ясом, яку довірили мені, я побігла до нашої кімнати... До кімнати Денні, точніше.   Я увійшла і швидко дістала худі з сумки. Та моєї швидкості не вистачило, щоб покинути кімнату до того як продзвенить телефон.

Бляха.

На екрані світилося ім'я Дарії.

Бляха.

  Закралася лиха думка: а мене взагалі тут не було, дзвінка я не почула.

Тому розвернулася і вийшла з кімнати. Дзвінок завершився, але за ним почувся другий.

Я зупинилися. А якщо це щось важливе? Це точно щось важливе.

Опустивши плечі від розчарування , я повернулася до телефону.

- Так?

- Фух, Міко. Я вже боялася, що знов не додзвонюся до тебе. Сьогодні планується онлайн розмова бійців. Тож будь на телефоні.

Я ледь стримала стогін розчарування.

- Я зобов'язана там бути?

Спочатку довелося вислухати вервечку нецензурної лексики, перш, ніж Дарія уточнила, що все ж таки зобов'язана.

- О котрій це буде?

- Невідомо,- відповіла Дарія.- Ти ж знаєш як це весь час відбувається...поки всі зберуться і налаштують нормально зв'язки невідомо скільки піде часу. Але ти щоб була готова будь якої миті!

- Добре,- невесело відповіла я. І до того, як знову слухати тираду про те, що я маю радіти такому шансу і що це важливо для кар'єри і бла-бла-бла, скидаю дзвінок.

Із зіпсованим вкрай настроєм я спустилася до низу. Я так хотіла шашлику на пляжі… Подивитися на зорі, лежачі на піску і побалакати про усіляку маячню із Еллі , Денні чи Маргарет.  Довелося вибачитися перед усіма і попрохати залишитися удома, через роботу.

- Невже це не можна перенести?- перепитала Еллі.

- Нажаль ні.

- Але,- озвалася Маргарет,- МИ можемо перенести і піти на ночівлю завтра.

Я перелякано поглянула на неї. Змінювати плани через...МЕНЕ?

- Ні в якому разі,- замахала я руками.- Ви ж так довго збиралися, та й м'ясо на сьогодні замариноване. Все нормально, я зате відпочину.

І запевняючи посміхнулася усім. Ну, тим хто мене слухав. Майк і Кароліна стояли осторонь. Кароліна, як завжди, з телефоном у руках. А Майк свердлив мене гнівним поглядом з-під лоба. Певно, він біситься, що через мене ця затримка. Але хоча б не обзивався. Хоча, якщо б тут не було його батьків, то поведінка цього бовдура стала в сто разів гірша. Не просто ж так Майк отримав звання "улюбленого синка". При батьках він був паїнькою.

- Так, м'ясо до завтра може перемаринуватися,- сказав Норман. І особисто мені додав : - Якщо тобі потрібен ноутбук для роботи чи ще щось, можеш сказати.

- Все нормально. Мені нічого не треба.

Денні пропонував залишитися зі мною, але я на відріз відмовилася. По-перше, хай проводить час із сім'єю, а , по-друге, розмови мої чути йому не треба.

Нарешті всі пішли. Я сумно поглянула їм у слід і повернулася до будинку.

Дзвінок відбувся аж о третій дня. Добре, що себе показувати було не треба- від мене лише потребувалося говорити. Говорити веселим, жвавим, задирливим голосом Кіко. Так, щоб енергія і позитив лилися через динаміки слухачів. Я вела дебати з іншими реареслершами і обговорювали шанси на перемоги інших бійчинь. Відповідала на найпопулярніші питання до мене, що ходили в інтернеті і в кінці побажала успіху всім дівчатам у майбутньому сезоні. Завершивши дзвінок, я впала на ліжко без сил. Щоки боліли від посмішки- голос не звучав би весело без посмішки, таке не скомпрометувати. А від довгих розмов біліли м'язи щелепи, які довелося по-масажувати.

Захотілося перекусити.

Тільки я підійшла до дверей з кімнати, як вони самі прочинилися.

- Майк?- здивовано запитала я. - Що ти тут робиш?

Він був в чорній футболці і таких самих шортах. Його волосся було вологим- певно, від купання у морі.

Він сперся плечем об короб дверей, заступаючи мені прохід. Його погляд свердлив мене так само як і зранку: лячно якось.

- Що?- лише запитала я.

Але він мовчав.

Я спробувала пройти з іншої сторони проходу, але Майк перевалився на інше плече, знов перешкоджаючи мені.

Схрестив руки на грудях і продовжив лупитися.

На цей робочий дзвінок я витратила весь свій гормон щастя і енергію позитиву, тож терпіти витребеньки в мене сьогодні аж ніяк не було сил.

- Дай я пройду.

Він мовчав. Ці красиві блакитні очі ...починали мене дратувати!

- Чого ти припхався?- скипіла я.- Прийшов перевірити чи не їм я твою їжу? Чи ще гірше: не сплю я на твоєму ліжку,-зненацька пригадалася дитяча казка про ведмедів.

Майк продовжив мовчати.

Лють стала відчутна сильніше.

- Ві-ді-йди.

Ще трохи я готова була лізти в бійку, чесно. Він не реагував, тож я торкнулася його грудей, щоб відштовхнути від проходу. Але замерла. Його серце калатало так швидко, що мало не вибивалося з грудей.

- Я не люблю спати на вулиці,- сказав нарешті Майк.- Тож повернувся додому. І мама передала тобі смажене м'ясо. Воно внизу на кухні.

О, Маргарет, ви богиня...

Та, це все добре, але що означає ця дивна поведінка Майка?

 - Ти поясниш , чого треба?- вже спокійніше запитала я і прибрала від нього руку. Думки про м'ясо, яке я невдовзі скуштую, зігріли душу.