Розділ 16 - Дізнатись усе

Ти ніч

Красивіша від дня.

І таємниця навмання,

Яку я хочу розгадати,

Тебе одного тільки мати

Мовчання й сум, -

Твоє звання.

Тож, наша некваплива історія підійшла до свого завершення. Ми повернулися туди, звідки й починали, а саме з дому у Львові, де Ліна мала необережність покопатися у старому альбомі Назара.

Коли думаєш, що все пройшло й останні вуглинки втратили жар, саме тоді й стається така ситуація. Випадковий погляд на якусь річ і в середині все запалюється з новою силою, ніби ти й не прикладав титанічних зусиль для того, щоб все погасити. І тоді ти починаєш розуміти, що таке вічне полум’я, яке горить в середині спалюючи здоровий глузд і викликаючи новий біль. Новий інтерес, який може закінчитись чимось таким.

Надворі вже заховалося сонце і вечірня мгла захопила все навкруги. Зірки були заховані за густим туманом, як і місяць, але зараз це не хвилювало ні Назара ні Ліну.

Дівчині було важко прийняти те, що щось сталося. Щось таке, що змінить усе. Зараз вона була ладна закрити той альбом і викинути, щоб цього всього не було, проте вже було пізно.

Ліна вже опритомніла і тепер просто лежала на дивані, безцільно дивлячись у стелю. Її веселий і простий світ до цього моменту стрімко розвалився. Тепер замість довіри і кохання вона не знала що думати. Цей альбом, ці фотографії подібних до себе дівчат з різних епох, - це було просто безумством.

Навпроти неї у повній тиші сидів Назар. Його очі були сумні і сам він сидів, ніби скорчившись від великого горя. Йому не вдалося. Тому тепер програвати треба достойно.

Вони обоє мовчали. Лише великий годинник на стіні відбивав свій ритм, щоб хоч так сповіщати, що вони ще не до кінця зійшли з розуму.

За вікном вже була глибока ніч, коли Ліна сіла, підвівши свій погляд на чоловіка. Її страх пройшов і тепер вона вирішила бути сильною та вислухати усе, що захоче розповісти їй Назар. Вона була впевнена, що тепер, коли вона дещо згадала сама, він не брехатиме.

- Я готова говорити. Готова вислухати усе,- ледь чутним голосом сказала вона і Назар глянув на неї важким поглядом.

- Може краще не треба ?- після паузи сказав він, але Ліна заперечливо помахала головою :

- Треба-треба,- сказала вона і підійшла до Назара, сівши біля нього.

- Я готова тебе слухати. Усе, що ти тільки захочеш мені розказати. Прошу. Інакше я не зможу жити далі.

Назар важко зітхнув, зібрався з силами і почав свою далеко непросту розповідь :

- Коли я народився, по Землі тоді ходили зовсім інші люди. І я був зовсім інший. Тоді роки рахували як сьому тисячу років після Великого потопу і моїм завданням було воювати. Я був звичайний найманець. Я воював, діставав золото, пропивав його разом з розпусними дівками і знову йшов воювати. Такий уклад життя мене влаштовував. Звичайно, тоді я був зовсім іншим, - молодим і самовпевненим. Я не боявся смерті, - вона завжди йшла обік мене на війні і чимало моїх знайомих гинули на моїх очах. Тоді і сталося те, що все змінило.

Я йшов через лісову рощу, яка не мала жодного джерела і беріг пів глиняного кухля води, щоб не померти від спраги. Дорога була довгою, а через сезон посух річки й джерела посохли. Тоді на одній із стежок мені трапилася стара зморщена бабуся.

«Дай води, добрий воїне»,- благально сказала вона, але я лише фиркнув і пішов далі. Води ж бо в мене залишилось небагато і якби поділився то сам би не дійшов до місця де вже була вода. Тим паче я ще був молодий, а бабуся стара і немічна, як вона йшла по такій важкій місцевості сама було для мене загадкою.

«Не залишай мене добрий шановний воїне»,- скиглила в мене за плечами вона, але я не звертав на це уваги.

«Змилуйся над старенькою»,- просила баба, але я був непохильний. Вона мене зовсім не хвилювала. Я лише пришвидшив свій крок в надії швидше від неї забратися.  І коли вона вже мала бути далеко позаду то я знову побачив її перед собою.

«Дай води, прошу, добрий молодець»,- знову заскиглила баба, простягаючи тоненькі худенькі ручки до мого кухля, який тоді був цінніший і вартісніший від моїх обладунків і зброї.

«Згинь від мене, стара»,- грубо сказав я, посунувши бабу на бік, щоб вона не перешкоджала мені йти невеликою стежкою.

«Останній раз прошу тебе, добрий воїне»,- заголосила вона і я роздратовано вийняв меча, щоб полякати стару. Може в гніві я б й убив її тоді, хто зна, але в думках в мене такого не було.

Тоді стара змінилася в обличчі. Її лице стало схожим на страшну гримасу  і вона заговорила страшним і не своїм голосом :

«Заклинаю тебе чоловіче, так, як ти не дав мені води, то хай жодна вода не наситить твої жаги. Хай жодна їжа не дасть тобі відчуття ситості. Хай твої нутрощі перестануть давати свіжу кров. Від нині ти будеш пити тільки вино, але не будеш п’яним».

«Я не боюсь смерті, дурна бабо»,- самовпевнено і з посмішкою сказав я, анітрохи не боячись її проклять. А дарма.

«Ти не боїшся смерті ? Тоді я зроблю так, що ти боятимешся жити. Як ріка, яка пливе тисячі років так і її душа буде плисти і плисти, на кожному життєвому шляху зустрічати його. Поки не згадає. Ти бродитимеш по землі від народу до народу аж поки не зустрінеш дівчину, яку полюбиш. І коли вона взаємно полюбить тебе то у тебе буде шанс звільнитись від мого прокляття. Але не раніше ніж вона в наступному житті згадає хто ти такий, що ти її коханий. Інакше ти мучитимешся на Землі доки віку. Ти молитимеш і благатимеш про смерть. Будеш намагатися себе вбити, але ні падіння, ні колоті рани, ні отрути, ні вогонь не будуть тобі страшними».