Розділ 10 - Останній корабель

Ти море,-

Пінне та густе.

Ні, ти не море.

Ти океану гладь прозора,

На 3 відцотки вивчена вода.

- Я Фернандо,- сказав незнайомий молодий чоловік із густою чорною шевелюрою на голові. Його грізний погляд темних очей навіть лякав. Його руки були рішуче взяті в боки, ніби він нервувався і злився одночасно.

- Фернандо ?- злякано перепитала дівчина. Неймовірно карі очі. Такий глибокий колір, наче густий мед змішаний з чимось темнішим. Маленькі пальчики, малий ніс, але такі великі очі. Так важко не закохатися і не заплутатися. Але все вже заплутано. Вона ледь помітно нахмурила свої чорняві брови і глянула на чоловіка. Коли ця дівчина була мала, то Фернандо приїжджав до них. Гостював доволі довго, майже тиждень, але вона чомусь не пам’ятала його лиця. Ну хоч вбий, але чомусь він уявлявся їй не таким. Більш худішим, із вужчим обличчям, світлішими очима та привітною посмішкою. Але роки безпощадні до кожного і напевно він також змінився.

- Фернандо, хто ж іще ?

- Зайдете в дім ?

- В мене ще є справи. Але перед заходом сонця був в порту біля останнього корабля.

- Але…

- Якщо хочеш їхати то не пізніше заходу сонця,- відрізав він і пішов своєю дорогою.

- Та почекайте ви !- крикнула дівчина, та чоловік вже сховався в круговороті вуличок.

Марія Ремедіос Луїса – була третьою дочкою колишнього моряка і єдиною його дитиною, яка пережила своє десятиріччя. Сусіди шепталися, що в морі його прокляли русалки і що в десятиріччя кожної дочки він відносив їх до моря в повний місяць і віддавав русалкам. Проте, Луїса такого не пам’ятала. І замовкли сусіди тільки тоді, коли їй виповнилося одинадцять, а потім й дванадцять, тринадцять, чотирнадцять та ще шість років. Рік тому померла мама від якоїсь хвороби, такої страшної, що знахарка тільки хитала головою і казала : її не врятувати. А місяць тому помер і батько.

 І тепер вона залишилася сама. Звичайно, Луїса була гарна дівчина і женихів мала багато. Але тут якось не пощастило. Вона мало не сміялася коли взнала, що сталося з її прихильниками: всі вони рибачили на одному великому човні, але несподіваний шторм потопив їх і геть нічого не залишив. Тому від того часу Луїса відкинула думки про одруження і поховала свою любов. А тепер після смерті батька її ніщо тут не тримало. Весь місяць тяжко було дивитися на все, що її оточувало. Все нагадувало про близьких, яких вона втратила. І тому Лу скористалася порадою батька і написала до Фердинандо, давнього друга, який обіцяв не кинути їх в тяжкий час. Таки кинув, але люди вони всі такі, - всього лиш люди. А тепер от диво, -  він  приїхав, але зовсім не такий, яким його очікувала побачити дівчина.

            Лу сама не помітила, як забрела додому і зайшла в середину. Склала в мішок свої пожитки і засумнівалася чи дійсно їй треба їхати. Але що ж їй тут робити ? Вона неодружена і про це пліткують, живе вона не в якомусь замку, а хижці і гроші вже майже закінчилися. Чи не час побачити світ ? Батько стільки розповідав про різні острови, про Великі землі і їхніх дивовижних мешканців. Лу під час кожної його розповіді опинялася там і разом з татом ловила рибу великими рибацькими сітями, вдихала запах солоного моря і підставляла обличчя до сухого вітру. Тато… його вже нема, але всі спогади з ним в серці, а його розповіді і досі стоять перед очима.  На серці відсупило. Треба поспішати. Скоро захід сонця. Пара суконь, якісь дрібниці, жменя мідяків от і всі пожитки. Лу останній  раз глянула на убогу хатину і закривши двері, побігла на площу.

- Тітонько, я їду,- сказала вона, намагаючись приховати тривогу в голосі.

- Як же ж, дитино ? Так швидко ?!- сплеснула руками та. Її стара латана спідниця розвивалася на вітрі, а жорстке і тонке волосся здавалося темним павутинням.

- Їду поки є можливість. Дім тепер ваш,- сказала Лу, стискаючи мішок із своїми пожитками.

- Та як же так ?!- дивувалась жінка.

- В мене мало часу, тому тримайте,- Луїса швидко всунула жінці шматок паперу, який був єдиним документом в домі. Він засвідчував право власності і саме тепер вона віддала все своє.

- Якщо ти повернешся то я буду тільки рада,- сказала жінка із сльозами на очах.

Катаріна була хорошою жінкою, хоча ніхто в портовому містечку її не любив. А все через те, що ще малою її батько, - також моряк, заклався з іншим і програв її в карти. Тому життя в дівчини було складне. Довелося їй займатися древнім як світ ремеслом в домі однієї мадам, куди віддав її переможець. Але врешті решт стара померла і скориставшись цим, Катаріна нарешті стала вільною. Але з одруженням їй не дуже пощастило. Її чоловік не був моряком, а лише рибалкою. Та від цього їй напевне було більше лиха. Грошей додому він не приносив, багато пив і скоро помер, залишивши її з чотирма дітьми. Боргів у нього також було вдосталь. От хтось і спалив їхню хижу і Катаріна вже два місяці жила на вулиці, важко працюючи, щоб отримати шматок хліба для себе та дітей. Її рівна спина давно перетворилася на згорблену, тонкий юний стан став безформенним, красиве обличчя всіяли тонкі доріжки зморшок, а руки мало не почорніли від важкої праці. Лише очі кольору яскравої зелені й надалі іскрилися надією чи то жити щасливо чи померти швидко і безболісно. Але Луїсі було ніяково про це запитувати.