Розділ 5 - Вірити

Тіней брехливих

Через оман, -

Любов не бачиш ти отам.

Тіні. Вони були всюди. Обкружляли їх з кожного боку, повільно стискуючи круг, без сичання, жахливих звуків чи страшних тваринних обличь, тільки легкі подихи вітру і розуміння того, що ти в пастці. Аль нічого не розуміла, тільки знала – зараз треба тікати. Гнітючість поїдала її, сили залишали тіло, а Незнайомцю, здавалося було байдуже. Всередині вона боролася за те, щоб залишитися в реальності.

-Йди звідси,-тільки і сказав він, спокійно дивлячись в чорну гущу лісу.

-Але куди я…

-Йди,-твердо перебив він і Аль послухалася. Вона ступила крок, але невидима сила не пустила її. Тоді Незнайомець рушив вперед і штовхнувши щось невидиме, звільнив дорогу. А потім штовхнув в перед дівчину. Та здивовано перелетіла і обережно ступала далі, долаючи бажання оглянутися. Їй не хотілося покидати незнайомця.

-Йди в ліс,-повторив він і з його руки бризнула фіолетова кров. Ніби хтось вкусив чи поранив його ножем.

Аль оглянулася, але все таки послухалася, хоч їй і хотілося повернутися. Вона сховалася за деревами і впала на траву, намагаючись віддихатися. Чи це божа кара ? Може Богиня-Матір зла на неї через те, що вона покинула свій дім і тепер карає її ? Чи ні ? Хто зна. Але в лісі їй стало краще, дихання відновилося, а відчуття задушення зникло. Як би там не було, але та сила, що діяла на неї вже не діє. Аль трохи полежала, а коли сили відновилися, встала і тихо підійшла назад. 

Довелося закрити рот рукою, щоб не закричати. З Незнайомця текла кров, та, фіолетова, а він закривши очі тільки махав руками. «Та він так скоро помре !»,- подумала вона і взяла з-за плечей лук. Якось прицілившись, бо руки занадто тряслися, Аль пустила стрілу і вона, просвистівши в повітрі, впала недалеко від Незнайомця.

-Чому ти не пішла ?-невдоволено запитав він, відкривши очі.

-Не хочу тебе покидати,-сказала сміливо дівчина і знову націлила лук.

-Йди звідси, забирайся, дурна,- злючись, повторював він.

-Ні ! Поясни чорт забирай що з тобою діється ?- Аль не розуміла. Не знала – стріляти їй, чи не переводити стріли.

-Йди звідси,-прокричав на пів лісу він. Терпіння Незнайомця вривалося, коли він починав говорити з цією дівчиною. Жодної покірності. Осляча впертість.

-Ні,-вперто відповіла Аль. Досить її дурити. Може він якийсь нечистий шаман. І зараз проводить тут обряди, які не дозволені її Богинею-Матір’ю. Так точно не можна.

-Йди.

-Пояснюй.

-Йди.

-Скажи в чому справа.

-Залиш мене.

-Не піду.

Незнайомець роздратовано зітхнув.

-Я тебе вб’ю зараз,-сказав він і вийняв з-за пазухи сокиру.

-Спочатку дожени,-сказала і без каплини страху дівчина. В неї лук і вони на відстані – боятися точно нема чого. А якщо Незнайомця не зупинять стріли то копита Чорногривого точно швидші за його дві ноги.

-Гаразд. Всі мають платити за певні речі і це – моя розплата,-нехотячи сказав він, ховаючи назад сокиру. Ніби боявся, що її зараз відберуть.

-І ти помреш ?- вжахнулася Аль.

-Ні. Але залиш мене, я знайду тебе,- втомлено-роздратованим голосом казав Незнайомець. Його очі також змінилися. З зелених вони потемніли, перетворилися на чорно-червоні з цятками жовтого. Наче очі демонів.

-Гаразд,-нехотячи погодилася вона і пішла назад до річки, до Чорногривого і рисеняти, які її вже зачекалися. Але думки Аль крутилися тільки навкруг Незнайомця і того, як з нього капає та фіолетова кров. Наче з трупа.

Скоро наступила ніч. Аль нічого не вдалося вполювати, а Незнайомець так і не повернувся. Вона ледве заснула, кутаючись в шкуру, голодна і перелякана, втомлена і така самотня. Рисеня навіть не пищало з голоду. Воно спокійно заснуло, облизуючи свою лапку.

   Новий ранок настав надто швидко, але Аль набридли ці підйоми. Вона спокійно спостерігала за першими промінцями сонця, яке пробивалося скрізь густі крона дерев і сліпило її сонні очі. Вночі їй снилося стільки снів, що Аль здавалося ніби це більше ніж за все її життя до того. Вона відчувала себе оновленою, проте сил не дуже прибавилося.

Зітхнувши, Аль все таки виплуталася зі шкури і погладивши рисеня, яке ще мирно спало, пішла до річки. Річка була така ж як і завжди – з чисто білою кришталевою водою, гладкими камінцями, листям, яке пливло по воді і пташками, які весело співали, радіючи новому дню. Аль напилася води, вмила лице і подумавши, вирішила втілити в життя одну ідею. 

Її брат, - Кіготь, чудова, але занудна людина, вмів ловити рибу, маленьку і велику, руками. З цим Аль справлялася не надто добре, але загостривши сучок вона могла зловити собі сніданок  і не подорожувати голодною до вечора. Незнайомець ніколи не снідав, та й і  вечеряв мало, наче тільки для того, щоб не померти, а от дівчині хотілося їсти. Вона швидко загострила свою тонку палицю і обережно ступила ногами у воду. Та була ще по ранковому холодна і проганяла сон. Аль прицілившись, спіймала невелику рибину і поставивши її на березі, почала шукати наступну жертву. Чекати довелося не довго. Аль ще до повного сходу сонця наловила рибок і радісно розводила вогнище. Їсти їй хотілося страшно.