Частина перша Розділ 1 - Остання стріла

Книга  посвячується

Всім мріям, які не стали реальністю

Я хочу померти у твоїх обіймах,

Скошений досвідом світобуття,

Обпалений вітром життя без надії,

Гріхом і пороком.

В агонії сміху,

Любові, 

Тепла.

ЧАСТИНА ПЕРША 

Розділ 1 - Остання стріла

І звідки ти прийшла,

Підіслана богами ?

Зꞌявилася серед агонії смертей.

Ти кращий світ

Тримала під ногами,

Але теж впала

Десь серед людей.

Злякатися. Злякатися і застигнути ніби нічого і не було. Але все вже сталося.

-А ти довго тут була ?-почула вона голос із темряви і затиснула в руках єдину і останню стрілу. Якщо тільки не боятися і коли він підійде – влучити в горло, обличчя, серце чи легені – то все буде скінчено. Ну і чого боятися ? Всеодно вона вже труп. Цього не змінити, а це гарна нагода помститися. Її брат на прізвисько Дикий Крик мертвий, а це означає, що додому їй не повернутися.

-Стій !-грізно крикнув голос і Аль – дівчина, яку назвали так в честь річки біля якої вона виросла, повернулася і підбігла у протилежному від неї напрямку від голосу. Темно, мов сама нечисть ніч, погано допомагала орієнтуватися і Аль скоро врізалася в дерево і впала. Швидко піднявшись, дівчина обережно намацала дерево, затиснула в руці стрілу і знову побігла тримаючи руки попереду, як яр, великий і глибокий виявився під її ногами і дівчина запищала від несподіванки, падаючи на саме його холодне дно, встелене мокрим пригнилим листям і невеликим гіллям дерев. Покотившись, Аль намагалася стриматися руками, але тільки погіршила ситуацію.

 Вона так жаліла, що посварилася з братом вранці як їй тепер здавалося через велику дрібницю і що не слідкувала за дорогою, якою вони їхали на конях. Хоча Аль і виросла у вільному степі біля ріки, дороги були їй не до вподоби, а ліси, вони були гарні, але не зараз. Зараз їй хотілося б тікати степом який вона знала і могла обдурити злочинців.

Її плем’я жило біля ріки Аль вже 8 поколінь. Вони одружувалися, полювали, народжували і повторювали все по кругу. Коли улову було забагато – торгували з іншими племенами, у яких були коні, вівці і корови. Два дні тому її брат вирішив поїхати до сусіднього племені, щоб продати ведмедячу шкуру і ще якісь товари і жартуючи сказав :

-Може і ти, дика, поїдеш ?

На що вперта Аль відповіла :

-А таки поїду.

І поїхала. Їхали вони цілу вічність, Аль, її брат і ще один його ровесник і друг – Кіготь, а коли приїхали, почали обмінювати товари. Після того, як заночували – знову в путь. Тільки сіли на коней і від’їхали пару метрів – Дикий Крик жартома сказав :

-То що, тобі так ніхто і не приглянувся ? Помреш як сестра Древнього, самотня і незаміжня.

Аль було вже майже 17 років, але одружуватися вона не поспішала. Їй багато чого не подобалося, а якщо чесно, то не подобалося майже все – і те, як більшість жінок помирали при народженні дітей, те, що вони тільки куховарили і народжували і те, як до них ставилися їхні дорогоцінні чоловіки.  Тому вона і не поспішала, хоча мати і дві інші сестри, одна з яких вже народила двох дітей, а інша ще не досягла 16-ти, тобто шлюбного віку, натякали : пора вже одружуватися.

-Краще померти старою, древньою і незаміжньою ніж жити з якимось дурнуватим мисливцем таким як ти,-відрізала вона і весь день люто думала про те, як їй утекти з дому. Може десь є інше життя. Краще. Де жінки мають владу над чоловіками і для того щоб жити не потрібно тільки народжувати і боятися чоловіків. Вона уявляла собі життя, вільне від дурних обов’язків і не помітила, як сонце розлилося останніми червоними хвилями на небі.

Тільки коли перші сутінки сповістили про завершення дня Аль нарешті виринула з своїх роздумів. Ця дорога точно була незнайома їй.

-Де ми ?-здивовано запитала брата вона, але Дикий Крик приклав палець до губ з наказом мовчати. За деревами пробігли якісь тіні. Стріли посипалися швидко. І брат закричав :

-Тіка…-а решту не зміг. Чотири стріли меткого лучника влучили в нього і він звалився з коня.  Кіготь почав відстрілюватися, а кінь Аль сам побіг якомога далі від небезпечного місця. Вона сама не помітила, як зловила одну зі стріл, яка призначалася стати її смертю і помчала назустріч ночі і та забрала її в свої обійми. Ніч лякає,- казала вона собі,-ніч дивує, ніч повна таємниць. В перші хвилини вона ще відчувала погоню і стріли, які пролітали біля вух, але коли сутінки опустилися на землю і видимість ставала все меншою злодії передумали. Зараз вони точно ділять улов між собою, а їй залишається гнати далі, щоб врятуватися і Аль пришпорила коня.