Розділ 28

Нарешті я вирішила перейти до справи, заради якої прийшла.

— Я взагалі-то прийшла з іншого приводу, — почала я, трохи нервуючи. — У мене є документи, які Зарубін просив мене повернути йому. Він пообіцяв, що тоді не напише на мене заяву до поліції, — мої слова зависли у повітрі, але я бачила, що Соломія напружено слухала. Її погляд став серйозним.

— Документи з сейфу Максима? — запитала вона тихо. Я кивнула і настала хвилина мовчання, яка здавалася вічністю.

Соломія здивовано підняла брови, її очі трохи звузилися, вловивши тривожний підтекст.

— Що за документи? І чому батько так їх хоче? — її голос звучав тихо, але я відчула, як у ньому з'явився відтінок тривоги.

Я дістала з сумочки невелику теку й простягнула їй. Соломія швидко схопила документи, мов розуміла, що всередині щось важливе. Вона почала переглядати кожен аркуш один за одним, поглинаючи інформацію з такою швидкістю, що я навіть не встигала простежити за її реакцією. Лише шум паперу, що шелестів у її руках, порушував тишу. Я дивилася на теку разом із нею, але кожен її рух був занадто швидким, щоб я зрозуміла, що там написано. Нарешті, коли останній аркуш повернувся на своє місце, Соломія закрила папку і стисла її в руці. Її обличчя залишалося стриманим, але в очах з'явилася тінь чогось, чого я не могла визначити.

— А брат... — її голос раптом став крижано-спокійним, хоча на обличчі не було жодної усмішки, — весь цей час збирав компромат на батька. І це не просто компромат... Це справжня бомба. Ці документи такі серйозні, що якщо це потрапить у правильні руки, батька стовідсотково посадять років на двадцять, з конфіскацією майна.

Моє серце раптово стиснулося від тривоги. Така новина не могла залишити мене байдужою. Що це означало для нашого майбутнього?

— І що тепер робити? — запитала я, голос зрадливо здригнувшись.

Соломія подивилася на мене з тим самим стриманим спокоєм, але її очі залишалися тривожними.

— Ходімо додому. Зоряні вже час їсти, а там ми вирішимо, що з цим робити, — її голос був спокійний, майже буденний, але я відчувала, як під цією маскою ховалося щось більше. Вона плавно розвернула візочок і пішла у напрямку до будинку.

Коли ми прийшли додому, Соломія відразу взялася готувати суміш для донечки, а я нянчилася з маленькою Зоряною. Я спостерігала за тим, як Соломія зосереджено працювала, мовби це була не просто рутина, а спосіб впоратися зі своїми емоціями.

— Миросю, — Соломія нарешті заговорила, і в її голосі було щось нове, щось більш рішуче, — я залишу ці документи в себе. Коли Максим одужає, він сам розбереться з цим. Я зустріла її погляд, і той був дивним — наче вона мала якусь свою гру. Що вона задумала?

— Ти права, — погодилася я, хоча всередині все кипіло. — Ти ж хотіла сьогодні піти до Максима в лікарню? — запитала я, намагаючись змінити тему, але відчувала, що не варто відволікатися від головного.

— І залишити тебе з Іллею наодинці? Ні, — її відповідь була стривоженою, що викликало в мені нову хвилю підозри. — Я піду завтра, коли він буде на роботі. Ця її реакція змусила мене насторожитися. Чому вона так нервує через Іллю?

— Давай мені мою дівчинку, я її погодую, — продовжила Соломія, підходячи ближче і простягаючи руки до дитини.

Але тут у мене з'явилася раптова думка. Я захотіла спробувати сама погодувати малечу.

— А ти не проти, якщо я це зроблю? — запропонувала я, дивлячись прямо в її очі, ніби намагаючись щось у них вичитати.

Соломія на мить зупинилася, замислившись, але потім кивнула.

— Добре. Але ходімо в дитячу, щоб потім зразу покласти її спати, — вона сказала це трохи нервово, як мені здалося, і ми пішли в дитячу.

Соломія впевнено пішла попереду, а я слідувала за нею, ніжно притиснувши Зоряну до грудей. Увійшовши до кімнати, вона вказала на м'яке крісло біля вікна. Я сіла, обережно тримаючи доньку Соломії, і та простягнула мені пляшечку з сумішшю.

— Ось так, — вона ніжно посміхнулася, але в її голосі відчувалася повага до цієї миті.

— Тримай пляшечку під кутом, і обов’язково підтримуй її голівку, щоб їй було комфортно.

Я слухала її інструкції, але відчувала щось більше за прості поради. У кожному слові, у кожному русі Соломії відчувалася турбота, ніби вона передала мені частинку свого материнського досвіду, щоб допомогти створити для Зоряни цей маленький світ спокою й безпеки. Залишившись наодинці, я відчула несподівану вагу відповідальності. Маленька дівчинка, така беззахисна, лежала у мене на руках, і від мене залежав її спокій. Я годувала її, намагаючись бути максимально обережною, вклавши в кожен рух тепло й любов. Коли Зоряна наїлася, її оченята почали закриватися, і я обережно поклала її в колиску. Легкий сон огорнув її, і я, схилившись, тихо заспівала ніжну колискову:

Спи, мале дитятко,
миле янголятко.
Хай тобі насниться
золота жар-птиця.

Кімнату наповнила тиша, лише мій тихий голос лився повітрям, заповнивши приміщення ніжністю. Я не помітила, як Соломія тихо увійшла і стала поруч, спостерігаючи за мною. Її погляд був зворушеним, але я відчула, що в її душі боролися суперечливі почуття.

— Я навіть не знала, що ти так гарно співаєш, — прошепотіла вона на моє вухо, її голос був легким, але в ньому чувся подив.