Розділ 25

Мирослава 

Підійшовши до палати, я побачила  двох охоронців біля дверей. Вони виглядали серйозно і пильно оглядали кожного, хто наближався до палати. Я відразу зрозуміла, що просто так мене не пропустять. Видавати себе за його невістку — дурна ідея. Вони одразу ж виставлять мене з лікарні, і шансу на другий візит більше не буде. Тому вирішила піти на хитрість. Якщо хочу зайти всередину, мушу вигадати щось розумніше.

І тут мені в голову прийшла думка: медична сестра. Але спочатку треба знайти відповідний одяг. Крадучись, я наблизилася до сестринської. Молячись, щоб вона була порожньою. Коли я обережно відкрила двері, мої думки справдилися — приміщення було пустим. Я швидко взяла халат і капці, які виглядали доволі старими, але зараз вони для мене важливіші за золото. Поспіхом перевдягнувшись, я побачила як двері відчинилися. На порозі з'явилася медсестра — жінка середніх років з коротким білявим волоссям і кількома зайвими кілограмами. Її халат ще б трохи і тріщить по швах. Вона зупинилася, кинувши на мене пильний погляд. Серце завмерло: мені кінець.

— Ти новенька? — суворо промовила вона, але без підозри.

— Так! — відповіла, стараючись виглядати якнайприродніше, хоча всередині все стискалося від напруги.

— Не хвилюйся, ми тут усі доброзичливі. Швидко призвичаїшся. Тебе вже знайомили з колегами? Бо я щось тебе не пригадую.

Я кивнула, намагаючись уникнути її пильного погляду.

— Гаразд, тоді занеси ліки пацієнтам і прослідкуй, щоб вони їх прийняли. Потім підійдеш до мене, я буду в одній з палат, — вона передала мені журнал і додала:

— Тут назви препаратів і кому що давати.

— А де я можу взяти ліки? — запитала я, сподіваючись, що моє незнання не викличе підозри.

— Тобі не показали? Ходімо, проведу, — вигукнула вона і вийшла з кімнати, жестом запрошуючи йти слідом.

Я йду за нею, відчувши, як напруга наростала. Вона показала мені, де зберігаються ліки, і я швидко взяла препарати, що необхідні пацієнтам, включно з тими, що призначені Зарубіну. Коли я підійшла до його палати, охорона не ставивши зайвих питань і пропустила мене всередину.

Увійшовши, я побачила, як Зарубін читав щось, його обличчя здавалося зосередженим, але при цьому втомленим. Я підійшла до тумбочки і поставила на неї баночки з ліками.

— Вам потрібно випити ці препарати, — сказала я, намагаючись звучати впевнено, хоча всередині все кипіло від злості.

Зарубін підняв голову, і на його обличчі з’явилося здивування.

— Мирослава! — він вимовив моє ім’я, не вірячи своїм очам. — Ніколи б не подумав, що ти працюватимеш тут медичною сестрою.

— Випийте ліки, і тоді я з вами поговорю, — сказала я, тримаючи в руках склянку з водою та таблетки.

— Я не буду нічого пити. Ти, мабуть, хочеш мене позбутися, так? — його був голос хрипкий, але в ньому звучала загроза.

— Не буду приховувати, такі думки були, — відповіла я з холодною посмішкою. — Але ці ліки справжні, вони вам допоможуть. Випийте їх, і ми поговоримо.

Зарубін замислився, але врешті взяв склянку, кинув таблетки до рота і запив їх, не відводячи погляду від мене. Його погляд важкий, повний недовіри. Я напружено прослідкувала за кожним його рухом.

— А тепер я з вами поговорю, — голосно вимовила я, відчувши, як серце калатало в грудях.

— Весь в увазі! — його іронічна посмішка змусила мене стиснути кулаки. Від його зухвалої впевненості мене аж нудить.

— Я бачу, що вам не жаль Максима! Він ваш рідний син! А ви як остання мерзота познущалися з нього, — слова вирвалися з мене, наче річка, яку більше не могла стримувати дамба.

Зарубін зробив вигляд, що не зрозумів. Його обличчя спотворювало непорозуміння.

— Що ти верзеш? Я не розумію, про що ти, — його голос звучав зловісно, але очі видавали невпевненість.

— Давайте без масок, — сказала я, набираючи повітря в груди. — Я знаю, що це ви найняли людей, щоб побити Максима. Ви справжній нелюд! Його обличчя потемніло, і в голосі з'явилася хрипка загроза.

— То я нелюд? Тоді чому ти спала зі мною? Чому віддала свою невинність такому, як я? — ці слова врізалися в мою свідомість, як ніж. Відчувши, як стиснулися кулаки, а в горлі застряг клубок.

— Бо я була закоханою дурепою, яка дивилася на світ через рожеві окуляри, — відповіла, зціпивши зуби.

Сльози підступали до очей, але я не давала їм випливти. Його наступні слова вразили мене холодом.

— Ти і зараз дурепа, Мирославо. Якщо вибрала собі в чоловіки мого сина, — його погляд став крижаним, і від цього погляду в мене мороз пішов по шкірі.

— А ви як були покидьком, так і залишилися! — вигукнула я, намагаючись не втратити контроль над собою. — Життя вас нічого не навчило! Вам би варто було попросити вибачення у своїх дітей, адже вони не заслуговують мати такого батька, як ви.

— Забирайся геть! Мені не потрібні твої повчання! — прокричав він, але я не піддавалася.

Зібравши всі ліки на тацю, я вийшла, залишивши Зарубіна наодинці з його гріхами. У коридорі мене зустріла та сама медсестра, яка вже починала втрачати терпіння. Її голос став гучним і зловісним.