Розділ 3

Мирослава

Наступного дня, коли я підійшла до свого кіоску, вже здалеку побачила Максима, який метушився біля нього, ніби намагався знайти собі заняття. Його надмірна ініціативність завжди мене дратувала, але сьогодні я вирішила не звертати на це уваги. День йшов спокійно, без зайвих неприємностей, але попри втому, я не могла перестати думати про заплановану на вечір прогулянку. Я зовсім не хотіла йти, але десь глибоко в душі зароджувалася цікавість. Чому б не ризикнути? Хто знає, може, цей вечір принесе мені більше, ніж я очікувала.

Зрештою, я зважилася піти, хоч і не сама, а з Максимом. Але замість очікуваної прогулянки парком цей нахаба несподівано відвіз мене до ресторану, що викликало в мені хвилю роздратування. Ми тільки-но увійшли, як мене зустріло зовсім інше місце, ніж я уявляла: прованський стиль, величезні аристократичні люстри, елегантні стільці та столи ніжного м’ятного кольору, на які ідеально лягли такі ж скатертини. Все це створювало атмосферу справжньої казки. Кожен декоративний елемент на стінах підкреслював унікальність цього місця. Я не була частою гостею ресторанів, але цей одразу вразив мене як найбільш захоплюючий куточок усього міста. Тут я відчула себе ніби героїнею казкової історії, де кожен момент був просякнутий чарами.

Але мене не полишало відчуття, що все це трохи не те, чого я хотіла. Ми ж домовлялися без ресторанів! Що ж далі? Може, він ще й квіти з собою принесе? Але мої роздуми перервав голос Максима, який, здавалося, був задоволений собою і тим, що я опинилася тут, поруч із ним.

— Подобається? — запитав він, його очі світилися цікавістю, ніби намагався прочитати мої думки.

— Звісно, я ніколи не була в таких місцях, але цей ресторан вразив мене своєю красою, — відповіла я, намагаючись приховати легке хвилювання, що підступило до горла.

— Радий, що тобі сподобалося. Тоді я попрошу меню і ми зробимо замовлення, — відповів Максим, його тепла посмішка змусила мене почуватися трохи спокійніше.

Офіціант люб'язно вручив нам меню, і я швидко пробіглася очима по стравах. Усе виглядало чудово, але одна страва, досить проста, привернула мою увагу своїм цікавим поєднанням інгредієнтів. Максим теж швидко визначився, і ми зробили замовлення. Поки наші страви готували, між нами почалася розмова, яка поступово відкривала нові сторони одне одного.

— Мирославо, а у тебе є батьки, брати чи сестри? — запитав Максим, злегка нахилившись вперед, ніби хотів бути ближче до мене не лише фізично, а й емоційно.

— Я була пізньою дитиною, — почала я, відчуваючи, як спогади напливали, — мама народила мене, коли їй було сорок, а тато нещодавно помер. Сестер і братів у мене немає... Мама двадцять років намагалася завагітніти, і лише в сорок років у неї це вийшло.

Я відвела погляд, намагаючись приховати тугу, яка завжди виникала при згадці про батька. Максим мовчки дивився на мене, наче намагався зрозуміти всю глибину цих слів.

— А в мене є старша сестра, — нарешті порушив тишу він, м'яко посміхнувшись, — вона скоро народить дитину.

— О, то ти скоро станеш дядьком! — проголосила я, дозволивши собі легку посмішку, хоча всередині ще вирувало сум'яття від попередньої розмови.

— Не тільки дядьком, а ще й хресним батьком, — додав Максим, і в його очах з'явився гордий блиск.

— А чим ти займаєшся? Як проводиш вільний час? — запитала я, намагаючись краще зрозуміти цього хлопця, який так несподівано з'явився в моєму житті.

— Різним, — почав Максим, його очі зблиснули, коли він заговорив, — шукаю своє місце в цьому великому світі. А ти?

— Окрім роботи, люблю співати, — зізналася я, відчувши, як у серці прокидалася давно забута мрія, — у дитинстві навіть хотіла стати співачкою, але поки що лише закінчила музичну школу.

Я відвела погляд убік, трохи засоромившись, бо давно не говорила про свою пристрасть до музики. Але Максим, здавалося, не пропустив жодного мого слова.

— Заспіваєш мені завтра? — раптом запитав він із посмішкою, яка майже миттєво зняла з мене весь дискомфорт. — Мені цікаво почути твій голос.

— Завтра?! — я не могла приховати здивування, яке відбилося на моєму обличчі. — Тобто ти запрошуєш мене на ще один дружній вечір?

— А чому б і ні? — Максим подивився на мене прямо, серйозно, але з певним теплом у погляді. — Не бачу в цьому нічого поганого. Ти ж вільна?

— Вільна, але... — я зробила паузу, намагаючись підібрати правильні слова, — нещодавно розійшлася зі своїм колишнім, тому не планувала зараз будувати нові стосунки.

— Немає проблем, — Максим ледь посміхнувся, і його погляд став ще м'якшим. — Якщо так, можемо просто проводити дружні вечори удвох. Без жодних зобов’язань.

Його слова звучали так спокійно і впевнено, що я на мить задумалася, чи не було це більше, ніж просто дружня пропозиція. Проте моє серце, було захищене після попередніх невдач, не дозволяло мені так легко піддатися емоціям.

«На що це він натякнув? Невже думає, що може завоювати мене так просто?» — подумала я про себе. Моя впертість і страх перед новими почуттями взяли верх.

— Максиме, я не буду твоєю дівчиною! Тож не витрачай свій час даремно! — відповіла я серйозним тоном, намагаючись поставити чіткі межі.

У цей момент офіціант приніс наші страви, і ми, побажавши один одному смачного, почали їсти. Я, ніби мимоволі, іноді кидала погляди на Максима, помічаючи кожну деталь його обличчя, його міміку, а він час від часу швидко оглядав мене, ніби намагався зрозуміти, що крилося за моїми словами.