Епілог

Через сім років

— Матусю, а можна я буду тобі допомагати? — донечка підбігла, її очі сяяли від ентузіазму.

Я кивнула, відчуваючи тепло в серці, адже її бажання бути корисною не могло не викликати усмішку.

— Звичайно, сонечко, — відповіла я, обіймаючи її рукою за плечі.

Вона на мить задумалася, дивлячись у бік, де Максим з сином Марком готувалися розпалювати мангал.

— Матусю, бачиш там Марка з татом? Він допомагає, а я теж хочу бути корисною. Адже я вже доросла! — з гордістю в голосі промовила донечка, показуючи на них.

Я не втрималася від усмішки, присіла поруч і лагідно поцікавилася:

— А скільки рочків такій дорослій дівчинці?

Вона замислилася, а потім впевнено простягла руку:

— Чотири! — і показала чотири пальчики, немов це була її перша велика перемога.

— Ну, якщо ти вже така доросла, то в мене є для тебе важливе завдання, — я додала трохи інтриги, спостерігаючи за її зацікавленим поглядом.

— Яке? — її оченята засяяли ще більше, як маленькі зірочки на чистому небі.

— Ти розкладеш серветки та хлібчик для всіх. Це дуже відповідальне завдання. Як думаєш, впораєшся?

— Так, матусю! — з радістю відгукнулася вона, підстрибнувши на місці, немов це було найважливіше доручення у світі.

Я відчула, як наше невелике свято ставало ще особливішим завдяки її участі.

Коли нарешті приїхали Соломійка з Назаром, Зоряна відразу побігла до Майї, і вони, сміючись, зникли в напрямку гойдалки. Їхні голоси звучали, мов дзвіночки, розповідаючи щось одне одній. Незважаючи на різницю у віці, їхня дружба була щирою, справжньою. Мені завжди було приємно бачити, як Зоряна опікується меншою подругою, а Майя захоплено дивиться на неї, немов на старшу сестру.

Соломія під час нашої зустрічі стала для мене справжнім відкриттям. Колись вона тримала образу, та тепер я відчувала, що ми відновили нашу дружбу. А як її очі загорілися, коли я поділилася новиною про свою вагітність. Вона була такою щасливою за мене, ніби це стосувалося її самої. Радість, що ми пережили разом, об'єднала нас ще більше.

Максим же завжди був поруч зі мною, особливо у важливі моменти. Коли він вперше тримав Марка на руках, його серце розтануло настільки, що жодні слова не були потрібні. Сльози радості на його обличчі говорили більше, ніж будь-які фрази. Я пам'ятаю, як він довго не міг відвести погляд від нашого малюка, відчуваючи всю силу батьківської любові.

Через рік після народження Марка, Максим познайомив мене зі своєю мамою, Ларою. Вона виявилася дуже теплою і доброю жінкою, і ми швидко знайшли спільну мову. З того часу наші родини стали ближчими, і мама Максима часто навідувалася до нас, пригощаючи дітей улюбленими солодощами. І хоча я сварилася з нею через шкідливу їжу, всередині я розуміла — як можна відмовити таким милим малюкам?

Знайти своє покликання у співі було для мене як вдих свіжого повітря. Разом із батьком ми виступали на заходах, даруючи людям радість своїм співом. Це заняття повернуло мене до життя, наповнивши його новими сенсами.

Мої роздуми перервали Марк і Максим, які підійшли до мене з радісними усмішками.

— Мамо, скуштуй це, я допомагав татові! — радісно сказав Марк, простягаючи мені смажене стегенце.

Його очі блищали від гордості за свою роботу, і я не втрималася від усмішки.

— Зараз спробую, але пообіцяй, що віднесеш стегенця дівчаткам, — лагідно відповіла я.

— Добре, мамо! — погодився він, і миттю побіг виконувати доручення.

Я зробила задоволений вигляд, відкусивши шматочок.

— Це неймовірно смачно! Навіть попрошу добавки, — усміхнулася я, поцілувавши синочка в маківку, а Максима — в губи.

Поки діти щасливо гралися, я та Макс сиділи на гойдалці, злегка погойдуючись і обіймаючи одне одного. Сонце лагідно осявало нас, а теплий вітерець додавав моменту спокою та гармонії.

— Скільки років я мріяв про таку сім’ю, — з любов’ю промовив Макс, притискаючи мене ближче до себе. — Де поруч ти, Марк та Майя.

Його слова наповнювали серце теплом. Я ніжно подивилася на наших дітей, які бігали неподалік, сміючись та безтурботно насолоджуючись дитинством.

— І я мріяла про такий затишок і щастя, як у нас зараз, — тихо додала я, вдячна за цей момент. — Дякую тобі, що в той день вирішив купити каву саме в моєму кіоску, — усміхнулася я, згадуючи той момент, що змінив усе. — Ти не здався, попри мою впертість.

Макс злегка посміхнувся, і в його очах я побачила всю ту любов, яку він дарував мені всі ці роки.

— Це тобі дякую. Якби не ти, я б, можливо, ніколи не мав цього щастя, — відповів він, і я відчула, що наші душі були ще ближчими одна до одної.

Ми провели цей день з нашими друзями, Назаром і Соломією. Назар, як завжди, жартував, але тепер його жарти більше не дратували мене. Наші стосунки змінилися, і я змогла побачити в ньому людину, з якою можна розділити моменти радості й підтримки. Ми, нарешті, навчились розуміти одне одного, і це робило наші зустрічі ще приємнішими.

Коли Соломія з Назаром і Зоряною поїхали, Макс запропонував покататися на конях.