Розділ 35

Мирослава

Поїздка в село була неймовірно чудовою, і мені зовсім не хотілося прощатися з бабусею та дідусем. Вони настільки добрі та щирі, що серце стискалося від думки про розлуку. Але Максим, підбадьорливо посміхаючись запевнив їх, що ми зовсім скоро знову до них приїдемо. Дорогою назад він знову підняв тему про мого біологічного батька.

— Ти хочеш побачити свого батька, чи ні? — запитав він раптово, порушуючи тишу.

— Навіщо? У нього, мабуть, своя сім’я, діти, дружина. До того ж він всього лише донор, навряд чи його хвилює, що сталося з його біоматеріалом, — відповіла я, намагаючись приховати хвилювання.

— Я думаю, варто з ним познайомитися! В мене з батьком стосунки не склалися, може, у тебе складуться, — наполягав Максим, з його голосу звучала надія.

— Сумніваюся, — сказала я, вдивляючись у краєвиди за вікном. Максим зітхнув, але не відступив.

— Я дістав його номер телефону, — раптом він простягнув мені листочок з номером. — Захочеш — подзвониш.

Я здивовано підняла погляд.

— Але звідки...

— Поговорив з його менеджером, і він дав мені номер, — пояснив Максим.

— З яким ще менеджером? — не зрозуміла я.

— Твій біологічний батько музикант і виступає на різних заходах, — сказав Максим, дивлячись прямо мені в очі.

— І що з того? Хай співає!

— Він співає під псевдонімом. Я знайшов його акаунт у соціальній мережі і переглянув декілька відео. Тепер зрозуміло, від кого в тебе такий чарівний голос, — вимовив Максим із посмішкою.

— Коли ти встиг?

— Та було трохи часу, поки ти спала! — відповів Максим, загадково посміхнувшись.

Я ще раз глянула на номер телефону на аркуші паперу, що тримала в руці.

— Добре, я зустрінуся з ним. Але запам’ятай: я це роблю тільки заради тебе і не більше, — сказала я, відчуваючи, як хвиля невідомого майбутнього починала захоплювати мене.

Приїхавши, Максим одразу вирушив до свого офісу, залишивши мене вдома. Я сиділа за столом, стискаючи в руках маленький клаптик паперу з контактами мого справжнього батька. Хвилювання та рішучість перепліталися в мені, створюючи неймовірний коктейль емоцій. Я задумалася. З одного боку, був Сергій, який виховав мене як свою рідну дитину. А з іншого боку, була можливість побачитися з Олександром і подивитися йому в очі. Я до останнього вагалася, чи варто це робити.

Наступні дні були наповнені очікуванням і тривогою. Я набирала номер Олександра, але щоразу зупинялася на півдорозі. І ось, зібравши всю свою мужність, я нарешті натиснула кнопку виклику. Телефон дзвонив, і кожен сигнал здавався вічністю. Нарешті, з іншого боку пролунало.

— Алло?

— Доброго дня, це Олександр? — запитала я, ледве впізнаючи власний голос.

— Так, це я. А хто говорить?

— Мирослава! Ми могли б з вами зустрітися? — запитала схвильовано я.

— Мирославка! Звісно, буду радий тебе побачити.

— Добре, тоді за годину в кафе «Мрія»

— Гаразд, я чекатиму тебе за столиком біля вікна.

Після того, як я поклала слухавку, в мені залишилася лише величезна хвиля емоцій. Невідомість майбутнього змішувалася зі сподіваннями, що так далеко не піддавалися розгадці. Відтепер відмовитися від зустрічі було неможливо.

«Мирославка, звісно, буду радий тебе бачити» — ці слова ніяк не хотіли покидати мою голову. Так, це було вражаюче, але і дивно. Чому він не звертався до мене раніше? Можливо, він чекав, що сама зателефоную. А може, він просто чекав свого часу, щоб здивувати мене.

Голос Олександра, коли я з ним розмовляла, був приємним, зовсім не таким, як я очікувала. Мій страх перед зустріччю з ним зростав, але вже не було шляху назад. Я взяла себе в руки і вирішила йти далі.

Через сорок хвилин я була готова. Вибравши білу сукню, джинсову куртку та білі кеди, я вийшла з дому. Кафе, де ми домовилися зустрітися, було зовсім поруч. Зайшовши до закладу, я вперше побачила його. Чоловік у білій сорочці з довгою чорною бородою помахав мені рукою. Моє серце билося так сильно, що я боялася, щоб він не почув його. Я підійшла до столика, і мої очі зустріли його блакитні, трохи схвильовані, але дуже теплі очі. Його усмішка здавалася щирою, і вона розсіяла мої страхи.

— Доброго дня, — привіталася я, сівши навпроти нього.

— Привіт, — відповів він, і його голос звучав тепло і доброзичливо. — Я так радий тебе бачити. Ти така доросла.

Ми замовили напої і мовчали кілька хвилин, але це було не так важливо. Нарешті, Олександр почав розмову.

— Я завжди мріяв про цей момент, — сказав він, дивлячись на мене з ніжністю. — Ти не уявляєш, як мені було важко спостерігати за тобою здалеку і чекати поки твоя матір нарешті тобі все розповість.

— Мені теж важко це усвідомити, — відповіла я. — Я виросла, думаючи, що Сергій — мій батько. Але тепер...

— Розумію, ти розгублена! — взяв він мене за руку, його очі випромінювали спокій. — Але не хвилюйся, я не скривджу тебе. Хочеш, я розповім тобі про себе, про своє життя?