Розділ 33

Максим

Ну ось і настав той день, коли я нарешті розставлю всі крапки над «і». Сьогодні я вирішив покінчити з усіма справами, пов’язаними з Грановським, і зробити це раз і назавжди. Настрій сваритися був відсутній, і я налаштувався рішуче: віддати гроші, підписати документи і піти з чистою совістю.

Зайшовши до будинку, мене зустрів лише Грановський. Він, як завжди, розлігся на дивані, покурюючи свої елітні цигарки. Його байдужість була майже відчутною, але сьогодні мене це не зачепило. Сьогодні все зміниться.    

— Гроші приніс?! — різко викрикнув він, його очі блищали від нетерпіння.

— Так, — відповів я, кинувши сумку на підлогу, яка важко гупнула, наповнена банкнотами.

— Рустам, перевір! — скомандував він, своєму поплічнику, який негайно кинувся до сумки.

— А тепер ви повинні дещо підписати, — я простягнув документи йому.

Його погляд став ще більш пронизливим. Він взяв папери і почав переглядати, відчуваючи, як напруга в кімнаті зростала. Підписавши всі необхідні сторінки, він віддав їх назад.

— Бувай, Максиме! — сказав він, зловісно посміхаючись.

—  Сподіваюся, більше не зустрінемося! — кинув я, швидко прямуючи до виходу.

Мої кроки лунали по порожньому коридору, і я відчував, як з кожним кроком ставав все ближче до свободи.

Почуття полегшення наповнило мене, коли я сів за кермо своєї машини. З великим відчуттям спокою в серці, я виїхав на дорогу, радісно вдаряючи в педаль газу. Нарешті, Мира і я зможемо жити без тіні постійного втручання людей, які ніби завжди мають, що сказати щодо нашого життя. Тепер перед нами відкривалася можливість насолоджуватися спокоєм і гармонією власного світу, де ніхто не має права втручатися без запрошення.

Зупинившись біля супермаркету, спогад про маму Лару несподівано впав на мене, і я вирішив зробити приємний сюрприз. Купивши продукти, вирушив до її нового помешкання, яке так довго чекало на її затишне поселення. Пам’ятаючи свої слова, сказані у лікарні, я попросив Назара допомогти їй з переїздом та придбанням квартири. Він не втратив часу і відразу взявся за це завдання, показуючи мені фотографії в лікарні, як свідоцтво своєї роботи. І ось сьогодні я готовий привітати її у новому житлі.

Прибувши до під’їзду, взявши пакети з продуктами, я повільно піднявся на потрібний поверх. На порозі квартири мене весело зустріла мама Лара, і моє серце наповнилося теплом. Колись я обов’язково познайомлю її з Мирославою, але зараз важливо просто насолодитися цим моментом. Заходячи в середину квартири, я зрозумів, що Назар впорався зі своєю роботою на відмінно. Кожен куток вражав чудовим капітальним ремонтом з вишуканим дизайном.

— Максимчику, яка я рада тебе бачити! — виголосила жінка приємним голосом, і я відчув, як тепло наповнило мою душу.

— Як ви тут? Вже обжилися по тихеньку? — запитав я, ставлячи пакети з продуктами на стіл, радий бачити маму Лару в такому доброму настрої.

— Дякую, тобі і Назарчику за вашу допомогу! — обійняла мене міцно мама Лара, і я відчував, як серце наповнилося вдячністю.

— Будь ласка, звертайтеся, якщо буде потрібна, якась допомога, — промовив я, сівши за стіл і готовий поділитися часом і розмовами.

— Добре, ти посидь, а я чайник поставлю почаюємо. Розкажеш мені, щось за Соломійку, за дружину свою, — вимовила мама Лара, і я відчув, що це буде час приємних розмов і згадок.

— А що розповідати в Соломії все добре, в нас з Мирославою також, — відповів з посмішкою.

— Я дуже рада за вас! — відповіла вона, з теплою посмішкою, і моє серце раділо від теплих слів.

Кілька годин пролетіли швидко в обіймах мами Лари, затягуючи мене у ворота часу. Піднявшись зі столу, я відчував, що ці розмови лише зігріли моє серце, а час уже тягнув мене додому. Сівши за кермо, відчував себе наповненим радістю, тому вирішив поділитися цією радістю з бабусею. Але як завжди, вона не зразу взяла слухавку, що лише збільшило моє очікування. Після декількох натискань на клавіші телефону, я нарешті почув ніжний голос бабусі, який змусив моє серце затопити в радості.

— Максимчику, внучку привіт, — пролунав ніжний голос бабусі, що завжди наповнював моє серце теплом і спогадами про дитинство.

— Привіт, бабусю! У мене для тебе чудова новина.

— Ти нарешті приїдеш до нас із невісткою, — почулася відповідь, повна радісного передчуття.

— А звідки ти... — почав я, трохи збентежений від її відповіді.

— Соломія викрила твій секрет, — з легкою насмішкою сказала бабуся.

— Ох, ця Соломія! — я засміявся, уявивши, як сестра не змогла втримати таку новину в собі.

— Ну, тоді я з дідусем чекаємо вас завтра в селі. Сподіваюся, ти не забув дорогу за стільки років, — весело промовила вона.

— Ні, я все пам’ятаю, — з впевненістю відповів я, уявляючи кожен поворот знайомої дороги.

— Ну, ось і добре. А я піду, бо вже дід кличе, не може без мене нічого зробити, — сміючись, додала бабуся.

— Бувай, бабусю, передавай дідусю вітання, — з ніжністю сказав я.

— Обов’язково. Щасливо вам доїхати, — побажала бабуся, і наша розмова закінчилася на ноті передчуття довгоочікуваної зустрічі.