Розділ 32

Мирослава

Прокинувшись вранці в теплих обіймах Максима, я відчула, як мій світ на мить зупинився. Ніби всі справи й турботи розчинилися, залишивши тільки нас двох у нашій маленькій, затишній реальності. У кімнаті панував спокій, а за вікном лише починало світати. Я хотіла затримати цей момент якомога довше, але обов’язки нагадали про себе.

Повільно піднявшись з ліжка, я раптом відчула, як його руки ще міцніше обійняли мене, ніби він прочитав мої думки і намагався втримати.

— Куди це ти так рано зібралася? — його голос був наповнений спокоєм і теплом, які могли б змусити забути про будь-які плани.

— В офіс, — тихо відповіла я, намагаючись не піддатися спокусі залишитися. — Назар знову буде розігрувати суворого керівника, якщо я запізнюсь.

Максим ледь помітно посміхнувся.

— В цьому весь він, — промовив коханий, піднявши брову.

— Але ти ж знаєш, я терпіти не можу ці його жарти.

Я легенько пирхнула, згадуючи всі кумедні моменти на роботі, де Назар завжди знаходив спосіб випробувати моє терпіння.

— І мені не подобається, коли мене так випробовують, — відповіла я, намагаючись додати серйозності в тон.

— Ну, якщо так, я поговорю з ним. Але спочатку — поцілунок, — Максим підморгнув, і його посмішка була така грайлива, що я не змогла втриматися.

Поцілувавши його, я, ніби за планом, звільнилася з обіймів і вже була готова встати. Але його наступні слова змусили мене зупинитися.

— Даремно збираєшся, ти більше не працюєш там, — промовив він, знову обіймаючи мене.

— Що? — я розгублено повернулася до нього. — Як це не працюю? Ти мене звільнив?

Максим з легкістю обернув мене до себе і м’яко, але твердо вимовив:

— Моя дружина не повинна працювати в офісі. У нас є все, щоб ти могла насолоджуватися життям: пекти кекси, танцювати, співати. Хочу, щоб ти займалася тим, що робить тебе щасливою, а не витрачала час у нудних кабінетах.

Його слова відгукнулися в моїй душі, ніби торкнулися найпотаємніших мрій. Але разом із цим виникла думка: чи справді це те, чого я хочу? Чи може життя, де все вже вирішено за мене, зробити мене щасливою?

— А тобі нормально просиджувати життя в офісі? — запитала я, грайливо посміхаючись, поглянувши на Максима.

Він усміхнувся у відповідь, але в його очах було щось більше, ніж просто жарти.

— Мені нормально, адже я працюю сам на себе, а не на якогось боса, — відверто промовив він. У цих словах було стільки впевненості, що вони прозвучали майже як виклик.

— Ну, знаєш, я теж не проти змінити офіс на спортзал, — з удаваною легкістю кинула я. — Якраз буде час зайнятися спортом і скинути пару зайвих кілограмів.

— Кілограмів? — він зупинився, з трохи здивованим виразом на обличчі. — Мені здається, єдина зміна, яку я б порадив, це трохи тренувати ноги, — сказав він, піднімаючись з ліжка.

Я не втрималася від сміху, обійнявши його ззаду, коли він почав застібати сорочку.

— І куди це ти так поспішаєш? — запитала, притискаючись до його спини.

— Є справи, — різко відповів він, але в його голосі була якась тривожна нота.

— Які ще справи? — моє серце тривожно затріпотіло, відчуваючи, що за цим стоїть щось серйозніше.

Максим на мить затримався, мовчки дивлячись на себе у дзеркало, наче розмірковуючи, чи варто мені розповідати.

— Виявилося, мене побили не батькові люди, а інші, під керівництвом впливового бізнесмена, — нарешті відповів він, його голос був похмурим і віддаленим.

— Але навіщо? — я відчула, як напруга в повітрі стає густішою. Моя тривога наростала з кожною секундою.

— Дочка цього мерзотника хоче заміж за мене, — Максим вимовив ці слова з такою байдужістю, ніби говорив про звичайні справи, але в його очах я побачила щось більше — занепокоєння.

— Але ти ж одружений! — моє здивування переросло в страх.

— Саме тому я повинен розібратися з цією ситуацією, — відповів він, не дивлячись на мене. — Вона не може зайти занадто далеко.

Я стояла в нерішучості, відчуваючи, як усе, що було таким простим і зрозумілим, раптом стало небезпечно складним.

Максим обійняв мене, і я відчула, як його впевненість, наче тепла хвиля, поширилася всім моїм тілом. Його рішучість завжди надихала і вселяла віру в те, що разом ми подолаємо будь-які труднощі. В його очах палала внутрішня сила, яку я вже давно навчилася розпізнавати.

— Не хвилюйся, — його голос був спокійним, але твердим. — Ніхто не зможе нас розлучити.

Я поклала голову йому на груди, слухаючи його серцебиття, яке, здається, співпало з моїм власним. В його обіймах завжди було затишно, наче за кам'яною стіною, де не страшні бурі світу. Але, навіть у цей момент, у моїй голові крутилася тривога. Що, якщо знову трапиться щось непередбачуване? Що, якщо...

— Можна, я поїду з тобою? — мій голос був тихий, майже благальний.

Він поглянув на мене, і в його погляді читалася тверда відмова.