Розділ 1

Мирослава

— Ти однаково повернешся ще до мене і станеш моєю дружиною! Ось побачиш! — вигукнув до мене невдоволено В’ячеслав, пронизувавши своїм поглядом з голови до ніг.

Його очі були повні гніву та ненависті. Через злість судини в його очах лопалися і набували злегка червоно-рожевого забарвлення. Я й подумати не могла, що В'ячеслав так буде лютувати лише через те, що я вирішила покінчити з нашими стосунками. Але продовжувати все це просто не хотілося. Краще вже я буду одна, ніж з таким то хлопцем, який тільки й вмів виїдати мені мозок чайною ложечкою.

Зараз я не збиралася відступати від того, що задумала. Ох, як же я мріяла покинути цю квартиру та більше не бачитися з В’ячеславом. За стільки місяців він настільки мені остогидів, що в мого терпіння просто вже не було меж. Як я взагалі могла жити з таким як він — досі не розуміла. Та все ж цьому свавіллю настав кінець! І мене вже ніщо не зупинить! Досить! І так занадто довго його терпіла. Тож тепер я хочу бути вільною пташкою, яка звільнилася з клітки.

Впевнена, що він думав собі, що рано чи пізно я стану його дружиною. Але цього ніколи не станеться! Заміж я не збиралася взагалі! Хоча мама мені вже всі вуха продзижчала щодо цього: «Доню, тобі потрібно вже одружуватися, дітей заводити. Ти знаєш я не вічна. Хто з тобою буде коли я помру? А я хочу, щоб ти була в надійних руках!». Звісно ж, під словом «надійні руки» вона мала на увазі В’ячеслава, якого дуже любила. 

Я дивилася на нього і розуміла, що повинна щось сказати, бо від злості він лопне, як мильна бульбашка. Ба більше, з його вух і носа от-от повалить величезний і густий пар, який затуманить його червону морду.

— Навіть не мрій, що я стану твоєю дружиною! Радше вийду заміж за когось іншого, але точно не за тебе! — вигукнула, злісно глянувши на В’ячеслава.

Взяла до рук свою дорожню сумку і почала пакувати туди всі свої речі. В’ячеслав лише злісно дивився на мене, але нічого не казав. От покидьок, думав, що він затримає мене тут! Ні, дорогенький, з мене досить! Я не збираюся тут залишатися ні на хвилину, оскільки сил терпіти його поведінку в мене просто не було. А ви б терпіли хлопця, який постійно плазував перед усіма, але ніколи не рахувався з вашою думкою, приймавши за вас рішення проти вашої волі? Думаю ні, ось і я не збираюся!

— Нічого, Миро, ти ще благатимеш одружитися з тобою. І я все зроблю для цього.

Нарешті, після декількох хвилин тиші, хтось наважився заговорити. А то я була подумала, що він язик проковтнув зі злості.

— Хочу це побачити, — мовила я з викликом, дивлячись в цей час на В’ячеслава серйозним поглядом.

Підхопивши сумку, я зробила крок, аби покинути цю квартиру. Та В’ячеслав схопив за ручку сумки й дивився мені в очі. Його погляд був холодним та злим, що немов пронизував крижаними голками. Від цього всього легкий холодок пробіг по спині, а разом із ним виступив холодний піт на чолах обох.

— Відпусти! — вигукнула з якимсь презирством, дивлячись з-під лоба на В’ячеслава.

— Ти нікуди не підеш, чуєш?! — гаркнув, він ривком вихопивши сумку з моїх рук.

— Ти хто такий, щоб мене зупиняти?! — зі злістю та ненавистю викрикнула до цієї людини. 

— Добре, ти підеш. Але тільки тоді, коли даси відповідь на моє запитання, — його голос був сповнений впевненості, але навіть вона не змінила б моїх намірів.

— Що на цей раз? — з байдужістю прозвучали мої слова.

Я цілком впевнена, що він запитає щось про стосунки. Або ж про моє кохання до нього. Кохання, якого в мене навіть не було! Оскільки ще тупішого запитання ця людина просто не могла вигадати.

— Чому ми не можемо бути разом? — запитав він, серйозно дивлячись на мене та чекав відповіді.

— Неодноразово я казала тобі про це! Але ти був настільки сліпим і байдужим до мене, що й ніколи не звертав уваги на все що я говорила чи робила! — я сміливо забрала свою сумку з речами з рук В’ячеслава і пішла до виходу.

Як завжди, в коридорі під’їзду стояв мій велосипед, на якому я частенько їздила до мами в сусіднє місто. Я дотримувалася здорового способу життя, а рух — його невіддільна складова. Тому відсиджувати дупцю в автомобілі чи автобусі я поки не збиралася! А спортивний велосипед — це саме те, що мені зараз потрібно. Адже прохолодний вітерець та активна подорож — це саме те, що може заспокоїти всю мою злість до В’ячеслава. Добре, що хоч ліфт в нас працював. Бо волокти цей велосипед по східцях не було жодного бажання. 

Я почепила свою сумку на кермо велосипеда і поспішила до ліфта. Спустилася на перший поверх, залишилося вже зовсім трохи, а там вже й вулиця. Надворі була доволі сонячна та тепла погода, хоча на ніч і досі передають морози. На календарі вже початок березня! А це означало, що скоро зацвітуть мої улюблені квіти та будуть майоріти на міських клумбах.

З невимовним відчуттям свободи я сіла на велосипед і попрямувала до себе додому. Дорога пролягала вздовж міської траси, яка вела в інше місто. Декілька автівок просигналили мені в спину, оминувши мене. Мабуть, водії або вважали мене божевільною, або ж відчайдушною. Хтозна, як там насправді. Але я так занурилася у свої думки, що геть не помітила ями попереду та автомобіля, який їхав позаду. На щастя, авто встигло вчасно загальмувати. Я мало не впала від несподіванки, але вдало вперлася ногами в землю.