Розділ 31

Максим

Нарешті мене виписують з лікарні, але разом із цим відчував, що залишив і частину себе. Тижні, проведені тут, тягнулися, мов нескінченність. Час плинув повільно, кожна хвилина була насичена болем і гіркими думками. Тіло ще не відновилося повністю — синці та гематоми нагадували про недавнє минуле. Усе це — «спадок» від рідного батька. Його фраза: «Я тебе породив — я тебе і знищу», тепер лунала в моїй голові ще гучніше.

Кожен раз, коли я думав про нього, відчував гнів, що піднімався в мені, ніби хвиля, яка ось-ось зруйнує все на своєму шляху. Я більше не жалів його. Він заслужив на це. Мій час відплати настане, і я зроблю все, щоб поставити крапку в цьому жорстокому циклі. Це не просто бажання помсти — це моя єдина можливість повернути собі контроль над життям.

Хоча Мирося приходила до мене щодня, її візити завжди здавалися короткими. Мені бракувало її поруч, та й, зізнатися, я все ще не впевнений, чи зможу відпустити її минуле. Але я хочу вірити, що наше спільне майбутнє варте того, щоб забути минулі образи і почати з чистого аркуша.

Мирося увійшла до палати. Її обличчя було відображенням усіх її страждань. В одному погляді, в одному русі я зрозумів, що сталося щось страшне.

— Миросю, що трапилось? — мій голос тремтів, але я намагався триматися. Від хвилювання серце стискалося у грудях.

— Маму вчора забрала швидка! І все це через тебе! — її голос був на межі сліз. — Як ти міг розповісти їй усе, не попередивши мене? Це ж була моя таємниця! Я сама мала їй все пояснити!

В її очах палала біль і розчарування. Я знав, що зробив помилку, коли розповів Тетяні Миколаївні про те що Мирося мала таємницю. Це здалося мені правильним рішенням тоді, але я не думав, що наслідки будуть такими.

— Мирославо, я не хотів... — почав я, але вона різко перебила:

— Я довіряла тобі! Закохалася в тебе! А ти так підло вчинив! — вона майже кричала, і кожне слово било мене сильніше, ніж я міг уявити. Я не міг зрозуміти, що саме зробив не так.

Я згадав ту розмову з Тетяною Миколаївною. Хотів лише допомогти. Але щось пішло не так. Можливо, вона сприйняла мої слова неправильно? Або це була спланована провокація?

— Мирославо, я... — я спробував підійти до неї, та вона відштовхнула мене.

— Не підходь! Я більше не хочу тебе бачити! — в її голосі не було вже ні краплі ніжності. Лише лід та рішучість. — Я подаю на розлучення. І тобі краще зникнути з мого життя.

Я стояв, не вірячи своїм вухам. Це кінець? Все, що ми мали, зруйнувалося через одне рішення?

— Але дай мені все пояснити! — вигукнув я, відчуваючи, як все вислизало з-під контролю.

— Нічого не хочу чути! — її обличчя було безжальним, вона різко повернулася і, грюкнувши дверима, зникла.

Я залишився стояти посеред палати, відчуваючи, як сором і біль переповнювали мене. Її мама… Невже вона спеціально сказала Мирославі, що це я видав таємницю? Але навіщо? Вона завжди була не надто прихильна до мене. Чи, може, вона хоче повернути В’ячеслава в її життя?

Слова Мирослави ще раз луною пронеслися в моїй голові. Я зробив помилку. Але чи можна ще щось виправити?

Я сидів, намагаючись зібрати думки, хоча всередині мене все кипіло. Тетяна Миколаївна завжди здавалася мені розумною жінкою, але зараз її вчинки видавалися абсолютно безглуздими. Невже вона не розуміла, що, коли Мирослава дізнається правду, її довіра до матері розсиплеться на друзки? Що вона виграє від цього? Так, може, вона зруйнує нас із Мирославою, але що далі? Чи зможе вона без докорів сумління спостерігати, як її донька страждає?

У цьому було щось майже трагічне: спроби контролювати життя власної дитини, нав’язувати їй рішення, замість того щоб просто дозволити їй бути щасливою. Мирослава заслуговувала на можливість сама вирішувати свою долю, а не жити за чужим сценарієм. Але Тетяна Миколаївна, схоже, не в змозі це прийняти. Її власні страхи й невдачі, мабуть, засліпили її, змусивши боротися з тим, що не піддавалося контролю.

Коли Мирослава дійсно заговорила про розлучення, і мене це страшенно лякало. У моєму житті завжди було кілька найважливіших жінок, і зараз на кону стоїть одна з них — моя Мирося. Втрата її означала б втрату усього.

«Візьми себе в руки, Максиме,» — прошепотів собі, намагаючись заспокоїтись. Мені потрібно діяти. Я планував їхати до батька, потім до Тетяни Миколаївни. Щось підказувало мені, що В’ячеслав теж не чистий у цій історії. Але ці думки перервав стукіт у двері. До палати зайшла медсестра.

— Ваша виписка, — коротко кинула вона, простягнувши мені папірець.

Я похапцем зібрав речі й покинув лікарню. Серце гупало так, що в грудях не вистачало місця для подиху. Взяв таксі, щоб дістатися додому — усе здавалося розмитим. Тільки-но переступивши поріг, я пішов до кімнати Мирослави. Там порожньо. Її речей не було. На тумбочці залишилася тільки обручка і записка.

Я стояв з обручкою в руці, а очі ковзали по рядках, що відкидали мене в прірву.

«Максиме, ти був моїм майбутнім. Але те, як ти зрадив мене, розірвало моє серце. Ти зробив гірше, ніж будь-хто, навіть ніж власний батько. Я дізналася, що ти розкрив мою таємницю, і тепер моя мама лежить у лікарні після серцевого нападу. Я не зможу більше дивитися тобі в очі. Не шукай мене. Я більше не твоя Мирося. Це кінець.»