Розділ 29

Мирослава

Штовхнувши двері офісу, я одразу помітила Ірму, яка, зазвичай сповнена іронії та безтурботного настрою, сьогодні виглядала зовсім по-іншому. Її обличчя було застиглим у виразі невимовної туги, наче за ним приховувалася якась особиста драма. Це мене настільки збентежило, що внутрішній інстинкт підказав: варто зупинитися.

— Доброго ранку, щось сталося? — зважено запитала я, намагаючись не видавати хвилювання.

— Поки ти лежала в лікарні... — Ірма нахилилася ближче, ніби ділячись якоюсь секретною інформацією. — Боса жорстоко побили, і тепер на його місці новий керівник. Кажуть, що він старий приятель Максима Костянтиновича, але такий суворий, що навіть дихати при ньому страшно.

Я на мить завмерла, відчуваючи, як хвилювання прокочується хвилею по тілу, але не дозволила емоціям взяти верх. Ірма, здається, чекала реакції, тому я примусила себе залишитися байдужою.

— А чому його побили? — холоднокровно поцікавилася я, ніби нічого не знала.

Ірма знизала плечима, але у її голосі прозвучала нотка справжнього занепокоєння.

— Не знаю всіх деталей, але в лікарні казали, що стан Максима  Костянтиновича дуже тяжкий. Його побили жорстоко. Мені його шкода, чесно. А от його дружина — безсердечна. Чоловік ледве живий, а вона навіть не прийшла до нього!

Ці останні слова залишили мене з гірким присмаком. Ірма завжди мала гостре слово на готові, але за її цинізмом я відчувала справжній біль.

Після слів Ірми я мимоволі закусила щоку і стиснула руки в кулаки настільки сильно, що нігті боляче врізалися в шкіру. В голові крутилися думки, але я зберігала зовнішній спокій.

— Звідки ти така впевнена, що його дружина не приходила? — здивовано запитала я, намагаючись приховати хвилювання, поглянувши на Ірму серйозним поглядом.

Ірма ледь помітно всміхнулася, але в її голосі звучала впевненість, від якої мене пробирав холод.

— Я сказала, що я його дружина. Мене й провели до нього без зайвих запитань. А якщо мені повірили, це означає тільки одне: справжня дружина Максима Костянтиновича не з’являлася. — Її слова прозвучали тихо, проте кожне з них било точно в ціль.

Моє серце пропустило удар. Ірма завжди була хитрою, але цього разу її впевненість змусила мене затримати подих.

— Зрозуміло... — пробурмотіла я, намагаючись не видати своїх емоцій. — Мені вже час іти, треба зайнятися роботою.

Я швидко розвернулася, щоб приховати хвилювання, що наростало всередині. Тепер було зрозуміло, кому лікар повірив одній з трьох «дружин» Максима. А друга, без сумніву, була Ксенією, його давньою подругою. Мабуть, доведеться знайти її і з’ясувати, що вона скаже — чи відкриє мені  правду чи спробує збрехати.

Ледве я сіла за свій стіл, як прийшов виклик  від виконуючого обов’язки директора. Неспокій заповнив моє тіло, змушуючи затримати дихання.

Зайшовши до кабінету, я побачила Назара. Він сидів у кріслі, повернувшись до мене. Його вигляд був зовсім не таким, яким я його пам'ятала. На обличчі застигли сліди втоми і тривоги, а в очах – щось невловиме і глибоке, що змусило моє серце забитися швидше.

— Мирославо Сергіївно! Ви мали повернутися в офіс ще два дні тому! — гримнув Назар, його погляд був настільки гострим, що я відчула, як під ним горить земля.

— Вибачте, у мене були сімейні проблеми. Чоловік у лікарні, — відповіла я, хоча розуміла, що він уже все знає.

— Чоловік! — його голос огрубів, і він різко піднявся з крісла, наче щось всередині його раптом обурило.

Мої коліна затремтіли, а в грудях з’явився тягар, якого важко було позбутися.

— Я завжди думав, що тобі байдуже до Макса, — різко сказав Назар, пильно вдивляючись мені в очі.

— Чому ви так вважаєте? — спробувала я відновити контроль над ситуацією, хоча всередині вже почала закрадатися тривога.

— Бо ви меркантильна стерва, яка вкрала серце Макса тільки для власної вигоди, — його слова вдарили мене, наче холодний душ.

— З чого ви зробили такі висновки? Я кохаю Макса! — твердо відповіла я, намагаючись тримати свій голос рівним.

Напруга в кімнаті зростала. Назар підійшов ближче, його обличчя зблизилося з моїм, а його усмішка виглядала настільки недоречною, що в мене під шкірою пробіг холод.

— Та заспокойся! Це жарт! — нарешті сказав він, голосно засміявшись і обійнявши мене за плече.

— Жарт?! — відступила я, обурено дивлячись на нього. — У мене серце ледь не зупинилося!

— О, ти б тільки бачила своє обличчя! Я ледь втримався від сміху, — він посміхався, наче це була найкраща витівка.

— Ти всіх так розігруєш? — промовила я, намагаючись стримати обурення. — І, до речі, у кожному жарті є частка правди. Мені цікаво знати, де вона?

Назар знизав плечима і продовжив прогулюватися по кабінету, ніби мої слова його зовсім не зачепили.

— Ну, спочатку я справді думав, що ти така, — визнав він спокійно. — Але потім змінив свою думку. Щоправда, не до кінця.

Я зітхнула, намагаючись приховати роздратування. Ця розмова починала втрачати сенс.