Розділ 27

Я пішла до будинку Соломії, думки в голові крутилися, наче вітер, перед бурею. Відчувши, як серце билося в унісон із кроками, що наближали мене до місця, де, можливо, на мене вже чекало рішення — одне з тих, яке змінювало все. Кожен удар пульсу нагадував, що час невблаганно підганяв вперед. Підійшовши до хвіртки, єдине, що тримало мою увагу — думка: «Тільки не Ілля. Будь ласка, тільки не він.» Його погляд завжди був важким, холодним.

Я затримала подих, стиснула ручку хвіртки — і зайшла в двір. Тиша, була така гнітюча, ніби весь світ затаїв подих разом зі мною. Підійшовши до вхідних дверей, я знала, що наступні кілька хвилин вирішать усе. Мої пальці ледь помітно тремтіли, коли я натиснула на дзвінок. «Соломія, будь ласка...» — подумки зверталася до себе. Але життя не завжди йде за нашим сценарієм. Двері відчинив він — Ілля, з тією ж підступною усмішкою, що ніколи не обіцяла нічого доброго.

— Проходь! — прозвучав надто штучно його голос. А в мене холодна хвиля пробігає спиною.

— А де Соломія? — запитала, і мій голос видав тривогу. Погляд зрадливо опустився до землі.

— З Зоряною гуляє. Повернеться за кілька хвилин. Можеш зачекати тут, — його слова пролетіли повз мене, залишивши по собі відчуття пастки.

Я пройшла до вітальні і сіла на краєчок дивану, відчувши кожен дюйм простору, який розділяв мене й вихід. Але Ілля сів поряд, надто близько, надто настирливо. Його присутність важка, як камінь, що давила на груди.

— Чого ти така напружена? Розслабся, — він взяв мене за руку, і цей дотик викликав бажання негайно відштовхнути його.

Серце калатало, і все, що я хотіла — просто зникнути звідси. Якнайшвидше. Я різко встала і перейшла на інший диван, намагаючись дистанціюватися. Але Ілля не відступав.

— Можемо зайнятися чимось цікавим, поки чекаємо Соломію, — його голос стає ще гіршим, набувши відтінку чогось неприємного, зловісного.

Його слова звучали, як постріл в темряві. Від чого усі волоски на моєму тілі стали дибки. Невже він натякав на секс? О ні, треба негайно втікати.

— Не бійся, про нас ніхто не дізнається, — промовив Ілля, а в моїй свідомості спрацювала тривога.

Я встала зробила крок до виходу, але його рука вже міцно тримала мене за плече. Ілля грубо штовхнув мене назад на диван, його обличчя вже зовсім поруч. Я притиснула ноги, вдихнула глибоко, роблячи вигляд, що паралізована страхом. Але в мені закипала злість. Усього на секунду я набиралась сміливості й різко відштовхнула його ногами. Ілля не встигнув зреагувати і впав на столик. Дерево захрустіло під його вагою, розсипавшись на друзки. Двері різко відчинилися, і на порозі стояла Соломія. Її очі широко  були відкриті від шоку. Вона бачила Іллю, що лежав серед уламків, а я сиділа на дивані, ледь трималася, щоб не вибухнути сльозами. Її погляд пронизував мене, і в ту мить я знала, що це тільки початок.

— Що тут відбувається? — запитала Соломія, її голос тремтів від емоцій.

Здається, ще мить — і все вибухне.

Я намагалася знайти правильні слова, але вони зникали у глибині мого збентеження.

— Соломіє, це не те, що ти думаєш... — почала я, відчувши, як під ногами хитка земля, але її очі вже не зупинялися на мені. Вони блискали, перескакували між мною і Іллею, мов ножі, що розтинали повітря.

— Ілля, ти знову за своє?! — почала кричати вона, зробивши крок до нього, як буря, що несе руйнівну силу.

— А ти, — її погляд пронизував мене, він був  холодний і пекучий водночас, — що ти тут робиш?

Ілля, спритно, зірвався з місця. Його обличчя було блідим, але в голосі ледве вловима паніка, яка маскувалася зухвалістю.

— Вона залицялася до мене! — вигукнув він.

Його брехливий виправдальний тон різав мене до глибини душі. Я сиділа, роззявивши рота. Хвиля обурення піднялася всередині мене, гаряча і стрімка.

— Це він до мене свої брудні руки розпускав! — я підстрибнула з дивану, голос вирвався назовні, як крик відчаю. Я відчула, як мене розпирало обурення, як серце шалено гупало в грудях.

— Все, годі! — Соломія підвищила голос, і в її очах вже не було болю. Лише рішучість, мов лід. Вона підійшла до Іллі.

— Ах ти зрадник! — зірвалося з її вуст.

Її рухи були різкими й агресивними, коли вона взяла рушник і почала  бити ним Іллю.

— Вирішив до Мирослави вчепитися! Тобі дівчат мало?!

Кімната наповнилася її криком, відлунювалася в стінах. Здавалося, час зупинився, і в цьому хаосі всі мовчазно спостерігали за драмою. Навіть Зоряна прокинулася від цього шуму, і я, ніби інстинктивно, підхопила її на руки, намагаючись заспокоїти. Її маленькі пальчики чіплялися за мою шию, а я тихенько прошепотіла, що все буде добре. Хоча сама цьому не вірила. Соломія завмерла, дивлячись на нас із донечкою. Її обличчя пом'якшило, Ілля підійшов до неї, обійняв, наче в останній надії на прощення. Але вона відштовхнула його, і цей жест різав ще більше, ніж будь-які слова.

Ілля пішов, а ми стоїмо мовчки. Соломія, важко дихала, і  нарешті заговорила:

— Ти вибач мене за цю виставу... — її голос був сповнений жалю, але більше за себе, ніж за те, що сталося.

Я зітхнула, не знаючи, як реагувати. Усередині все ще клекотів гнів.