Розділ 26

Мирослава

Наступного дня Зарубін прийшов до тями й негайно викликав мене до себе. Як тільки я почула про це, серце затріпотіло в грудях. Він точно здогадався, що серцевий напад стався через мене. Відчуття, що ситуація загострювалася, вона поглинула мене, і я знала, що він має якісь плани. Але що це? Що він задумав?

Зустріч із ним — це останнє, чого б я хотіла. Ніколи б не подумала, що доля зведе мене з цією людиною знову. Трохи моторошно, особливо після всього, що сталося.

А якщо зустріну ту медсестру, яка впізнає мене?

Це тільки додасть проблем.

Підійшовши до палати, я побачила дивні погляди охоронців, але вони без зайвих слів відчинили двері. Зарубін лежав на ліжку й дивився на мене єхидним поглядом, від якого ставало ніяково. Його очі випромінювали  зловтіху, ніби він тримав всі карти на руках.

«Щоб тобі очі через дупу повилазили», — так і хочеться сказати, але вдала спокій і стримано підійшла до ліжка.

— Мирославо, в мене є пропозиція до тебе! — його голос звучав напрочуд спокійно, але погляд ковзав по мені, немов шукав, де б вжалити.

— Яка ще пропозиція? — невдоволено відказала, навіть не сівши на стілець біля ліжка.

— Я не пишу на тебе заяву, а ти принесеш мені документи з Максимового сейфу, — небезпечною твердістю говорить він.

У цей момент я відчула, як у грудях щось стиснулося. Що ж це за документи такі, що він готовий за них піти на все? Напевно, щось надзвичайно важливе або компромат, який може зруйнувати чиюсь долю.

— Які ще документи, який сейф, що ви говорите! — вдала здивування, сховавши тривогу за маскою байдужості.

— В Максима є сейф, у якому він зберігає дуже цінні для мене папери. Ти їх дістань, і ми забудемо про цей інцидент, — холодно продовжив він, не відводячи від мене погляду.

Тепер усередині мене розривалися дві сили: страх перед тим, що може статися, і відчайдушне бажання зрозуміти, що ховалося за його пропозицією.

Наївний! Він справді думав, що я кинуся шукати ці документи, як злякана мишка? А якщо в них справжній компромат на Максима, Зарубін не отримає жодного шансу підставити його. Ні, я знайду спосіб заховати їх у такому місці, де він навіть не подумає шукати.

— А що, якщо я відмовлюсь? — запитала після хвилинної паузи, намагаючись зрозуміти, наскільки далеко він готовий зайти.

— Підеш під статтю. Замах на вбивство! І Соломія тобі не допоможе, — його голос прозвучав із хижою холодністю. — Вона, звісно, професіонал, але я знайду такого прокурора, що вона просто розгубиться, не маючи чим тебе захищати.

— О, так це підстава! Вирішили зіграти зі мною в небезпечну гру, пане Зарубін? — мої слова були холодні, як сталь.

— Я зітру тебе в порошок, якщо захочу. Ти навіть не уявляєш, на що я здатний, — зловісно прозвучали його слова, а в очах блиснула іскра люті.

— Вам би покаятися перед дітьми, перш ніж говорити про знищення, — відповіла я з ледь помітною усмішкою. — До раю вас із таким підходом не візьмуть.

Його маска впевненості трохи здригнулася, а в очах з’явилася тінь сумніву. Це дало мені сили продовжувати.

— Ти що, гадаєш, що можеш зі мною жартувати?! — він вибухнув, немов зірвався з ланцюга. — Я тебе знищу!

— Боюсь, боюсь! — іронічно відповіла я, і на обличчі заграла зловісна усмішка.

Внутрішньо ж я відчувала, як у мені зростав вогонь, готовий спалити всі його погрози.

— Забирайся звідси! Мені потрібно відпочити, але пам'ятай: ти за все заплатиш!

Вийшовши з палати, я покрокувала до Максима, намагаючись не привертати уваги до власної тривоги. Він спав,  його обличчя виглядало блідим і знесиленим, і серце стискалося від болю, коли бачила, в якому стані він перебував. Сіла біля його ліжка, обережно взяла його руку, притиснула її до своєї щоки, сподіваючись, що моя присутність заспокоїть його. Від мого дотику Максим повільно розплющив очі й подивився на мене.

— Коханий, привіт! Як ти себе почуваєш? Тобі дуже боляче? — запитала, намагаючись приховати занепокоєння за спокійною маскою.

— Все добре... кохана, — він відповів тихим, виснаженим голосом, але його погляд залишився ніжним.

— Мені потрібен пароль від твого сейфу, я хочу туди щось покласти, — сказала обережно, спостерігаючи за його реакцією.

Максим на мить задумався, а потім, зібравши сили, прошепотів:

— Дай... мені листочок.

— Звичайно, — я швидко дістала з сумки блокнот з ручкою і подала йому. Його рука тремтіли, коли він повільно виводив цифри на аркуші.

Я чула, як мій пульс наростав з кожним написаним числом.

— Дякую, коханий, — прошепотіла, схиляючись і ніжно поцілувала його в губи.

Провівши ще трохи часу поруч, я відчула, як тривога перепліталася з рішучістю. Нарешті, піднявшись,  я вийшла з палати і взяла таксі додому. Мета, яка переслідувала мене від моменту нашої розмови, не давала спокою.

Прибувши додому, я відразу почала шукати сейф. Серце билося в шаленому ритмі, коли я знайшла його і почала вводити пін код. Сейф відкрився з тріском, і переді мною постали акуратно складені пачки грошей, а під ними — червона та синя папки. Перша моя думка — це червона папка. З трепетом відкрила її, і одразу натрапила на документи, в яких було ПІБ Зарубіна. Відчула полегшення, але цікавість не відпускала.