Розділ 24

Мирослава

Мене нарешті виписали з лікарні, і, коли я вперше побачила своє подвір’я після такої довгої відсутності, серце наповнилося змішаними почуттями. Відкривши хвіртку, я поволі попрямувала до гаража, де на мене очікувала нова реальність. Автомобіля не було, а це значило лише одне — будинок порожній, як і моє серце. Двері на кухню відчинилися з легким скрипом, ніби вони теж давно не чули людських рук. На перший погляд мене вразив брудний посуд у раковині — гори тарілок, чашок і столових приборів, які, здавалося, були тут вже не один тиждень. Невже все занепало так швидко, як і наші стосунки?

Зайшовши до кімнати Максима, я почала відчувати його присутність, хоча фізично він був відсутній. Його речі висіли в шафі, як завжди, ретельно впорядковані, але на столі лежали клаптики розірваного аркуша. Здивовано, я підійшла ближче. Мої руки тремтіли, коли я почала збирати ці шматочки, ніби з’єднуючи розбиті уламки минулого. Це був портрет... мій портрет. Серце стислося. Весь цей час він малював мене? Але чому тоді розірвав? Невже через те, що сталося між нами?

Я взялася за склеювання клаптиків, намагаючись повернути хоча б щось з нашого минулого. У голові крутилися думки: «Якби не цей конфлікт, він би подарував мені цей портрет з усмішкою на обличчі, а не залишив його у вигляді розірваних шматків. А тепер я змушена склеювати не лише аркуш, а й наші розбиті стосунки». На портреті я усміхаюся, з розпущеним волоссям, у білосніжній футболці та чорному смугастому фартуху. Спогади повернули мене до того дня в парку біля кіоску.

Він чудовий художник, і, незважаючи ні на що, я маю намір попросити його створити ще один портрет. Тільки вже новий — з нашого майбутнього. Забравши портрет до своєї кімнати, я зрозуміла, що сьогодні маю дізнатися, де Максим. У цьому мені, без сумніву, допоможе його сестра. Хто, як не вона, знає все про свого улюбленого братика? Замовивши таксі, я поїхала до неї. Двері мені відчинив дивний чоловік із суворим поглядом, від якого по шкірі пробігли мурашки.

— Я до Соломії! Можна її? — вимовила я, намагаючись приховати хвилювання, яке раптом почало прокидатися всередині мене.

— Соломія! До тебе прийшли! — гукнув її чоловік, не зводячи з мене погляду, від якого аж мороз по шкірі. Добре, що на мені спортивний костюм, а не сукня — інакше його очі давно б мене «з'їли».

— Мирославо! Тебе вже виписали з лікарні! — посміхаючись мовила Соломія,  підійшовши до мене з маленькою Зоряною на руках.

Її радість видалася мені трохи надмірною, ніби вона теж щось приховувала.

— А де Максим? — запитала одразу, навіть не переступаючи поріг.

— Давай спочатку зайдеш до будинку, познайомишся з моїм чоловіком, — весело запропонувала Соломія, і я, з острахом кинула погляд на її чоловіка, та пішла за нею.

Чоловік? О, Боже! 

Як можна так не любити свою доньку, щоб зв'язати її з таким... Чоловіком. Тепер я розумію, чому Максим його ненавидить. Його погляд змушував кров застигати в жилах, а більше нічого. І вона навіть народила від нього доньку. Соломія сильна жінка, але яким коштом?

— Мирославо, це мій чоловік Ілля! — натягнуто усміхнулася Соломія, тримаючи Зоряну, представивши мені свого чоловіка.

— Ілля, це Мирослава, дружина Максима!

— А хіба у твого брата є дружина? Він же бабій, яка в нього може бути дружина! — його слова лягали важкими ударами, і в цей момент я відчувала сильне бажання просто плюнути йому в обличчя, щоб він нарешті побачив через бруд власних упереджень.

— Ілля! — Соломія кинула погляд на чоловіка, в її голосі прозвучало невдоволення.

— Так, я дружина Максима. У вас якісь проблеми з цим? — запитала я, притримавши іронічний тон і зустрівши його погляд, що ніби намагався пронизати мене наскрізь.

— Ні, просто цікаво, чи знала ти, за кого заміж виходила? — його очі вишукували слабкі місця, і я відчувала, як всередині мене піднімалася хвиля обурення.

— Ілля, заспокойся! — вже сердито викрикнула Соломія, захищаючи мене.

— Я не зобов'язана звітувати перед вами про своє особисте життя, — сказала холодно і впевнено. — Я прийшла сюди до Соломії, а не до вас. Тож, будь ласка, залиште нас наодинці, і дозвольте нам поговорити. — Жоден м'яз на моєму обличчі не зраджував мого нервового напруження, хоча всередині вже палало полум’я.

Ілля швидко вийшов з кімнати, забиравши з собою доньку. Двері закрилися, і в приміщенні настала тиша, пронизана напругою.

— Хух, нарешті можна поговорити спокійно! Як ти з ним живеш? — видихнула з полегшенням, хоча тривога не відпускала мене.

— Мені доводиться. Я не можу піти проти батька. Одного разу ослухаєшся — і ти труп, або, в кращому випадку, опинишся в реанімації, — промовила з сумом Соломія, її голос тремтів, а погляд став порожнім, ніби вона вже давно змирилася з цим жахом.

— Невже він настільки не любить вас, що готовий навіть убити? — я намагалася осягнути жорстокість ситуації, але ці слова вражали мене до глибини душі.

— Як він любив говорити: «Я тебе породив, я тебе і знищу». Ось так Максим ослухався батька, і зараз лежить в реанімації, — відповіла Соломія, і її очі наповнилися слізьми.

— Що?! Як давно? — від цих слів у мене прискорилося серцебиття, і з кожним ударом серця мене охоплювало все більше занепокоєння.