Розділ 23

Максим

Настав день, якого я чекав. Вільний час, який випав сьогодні, став нагодою нарешті розібратися з батьком. Він повинен відповісти за те, що зробив з Мирославою, за те, як зруйнував її життя, а разом із тим і моє. Зібравши копії документів, які могли б допомогти мені в цьому, я вирушив до нього. В глибині душі розумів, що не повинен чинити так із батьком, але ж він перейшов усі межі, він розтоптав не тільки моє життя, але й душу моєї дружини. Залишити це безкарно я не міг. Мирослава більше не вірила у любов. Вона боялася закохуватися, будувати сім’ю, вагітніти. Він завдав їй моральної травми, яку я не зможу пробачити. Батько для мене більше не існує, так само як і не існував для мене раніше. Він був відсутній у моєму житті настільки, що тепер його видалення не буде болісним.

Спогади про дитинство в селі у бабусі та дідуся були єдиним світлим проблиском у моєму житті. А далі все було, як у поганому сні. Мати постійно в лікарні, батько з головою занурений у свої справи, де для нас не було місця. Наше виховання лягло на плечі Лариси Павлівни, яка багато років працювала у нас покоївкою. Вона була для мене більше ніж мати, вона замінила обох батьків. Тепер я навіть не знаю, де вона. Можливо, вона вже померла. Пам’ятаю той день, коли мені було шістнадцять. Батько погрожував Ларисі Павлівні, змушуючи її зникнути з нашого життя. Якби я міг знайти її зараз! Але пройшло вже десять років, і хто знає, де вона тепер.

Я завжди був чужим для батьків. Вони не цікавилися моїм життям, не знали про мої успіхи в школі, та й, здається, їм було байдуже. Вони перекидали відповідальність на інших, платили за наше виховання, немов це була якась послуга. Мені було жаль сестру. Батько ненавидів її за те, що вона народилася дівчиною. Він завжди мріяв про сина. Я намагався захистити її, але що я міг зробити? Я був лише підлітком, слабким і безпорадним, та й він ніколи не вважав мене чоловіком. Називав мене тюхтієм, ганчіркою. Тоді мені було п’ятнадцять, і саме тоді я вирішив змінити себе. Я почав ходити до спортзалу, займатися спортом. Це було моїм порятунком, способом довести собі, що я можу бути сильним.

І тепер я зовсім інший. Я більше не той слабкий, боязливий юнак. Але єдине, чого я боюся, — це втратити Мирославу. Вона надзвичайно важлива для мене, і я хочу, щоб вона відчувала до мене те ж саме. Приїхавши до батька, я відчув хвилю злісної рішучості. Тихо зайшов до будинку і почув його голос. Він розмовляв з кимось, і я, затамувавши подих, підійшов ближче, щоб підслухати.

— Ну що, вже спекався своєї невісточки?

— О так! Після того, що дізнався Максим, він її точно кине. Адже бути одруженим із жінкою, яка до того спала з твоїм батьком, це просто огидно.

Я ледве стримував свою агресію. Буря емоцій кипіла в мені, і здавалося, що ще трохи — і я вибухну. «Тримай себе в руках, Максиме», — повторював я, намагаючись заглушити свій гнів.

— Пам’ятай, ти пообіцяв, що моя Єва одружиться з твоїм Максимом. Вона його давно кохає.

Яка ще Єва? Я не знаю ніяких Єв! Тільки цього мені бракувало для повного комплекту. Якщо батько вирішить познайомити мене з нею, це буде справжня катастрофа.

— Знаю, Максим у мене красивий парубок! Мрія кожної дівчини!

Що за нісенітниця? Я мрія кожної дівчини? Ох, батьку, як же ти помиляєшся. Єдина дівчина, про яку я мрію, — це Мирослава. А всі інші мені байдужі!

— А моя Єва теж красуня! Така, що тільки Максим гідний її! Так що постарайся, щоб наші діти були разом. Це в твоїй компетенції.

Почувши кроки, я вирішив сховатися в одній із кімнат. Невже два чоловіки за п’ятдесят дійсно вважають, що можуть вирішувати мою долю з якоюсь Євою? Звісно ж ні! Хто ця Єва? Де вона могла мене бачити, щоб так закохатися?

Сьогодні я нарешті обірву всі зв’язки з батьком. Мені байдуже, що він захоче позбавити мене грошей і всього, що мені дав. Це рішення давно потрібно було прийняти, але я чомусь вагався. Настав час покінчити з цим раз і назавжди. Тепер у мене буде нове життя — життя без батька. Я зайшов до кімнати і, не вітаючись, сів на диван, ігноруючи його присутність.

— Ти навіть не привітаєшся з батьком? — його голос здригнувся від невдоволення.

— А навіщо? Він не заслуговує на це! — холодно відповів, дивлячись прямо йому в очі.

— Ясно все з тобою! Ти на розлучення вже подав документи? — знервовано запитав він.

— Ні, і навіть не збираюся! До речі, хотів тобі сказати, я нещодавно змінив прізвище. Більше я не Зарубін. Відтепер я Матвійчук.

Це був удар по його самолюбству, адже він обожнював своє прізвище і хотів, щоб воно мало продовження. Але тепер рід Зарубіних закінчиться, і починеться рід, який заслуговував на майбутнє. Так, моя матір не була найкращою, але дідусь і бабуся — святі люди. Вони дали мені і Соломії багато.

— Як ти смієш! — прокричав батько, підходячи до мене.

Його палець загрозливо тикав мені в обличчя.

— Хто тобі дав право змінювати прізвище? Ти Зарубін!

— Я дорослий чоловік і маю право змінити прізвище на те, яке хочу. Мій дідусь зробив для мене більше, ніж ти! — спокійно відповів я, усвідомлюючи, що зараз батька може розірвати від люті.

— Я тебе породив, я тебе і знищу! — голосно вигукнув він, але його погрози вже не мали сили наді мною.