Розділ 22

Максим

Сьогодні я вирушив до лікарні, бо лікар зателефонував з радісною новиною: стан Мирослави покращився, і, можливо, вона скоро прийде до тями. Ця звістка підняла настрій, тому я поспішив, аби бути поруч у той важливий момент. Однак відчуття тривоги не покидало мене. Все, що сталося між нами, все ще мучить душу. Я намагався зосередитися на позитиві, вірячи, що настане час, коли ми зможемо поговорити спокійно, без нервів і недомовленостей. Мені важливо зрозуміти її повністю, пізнати всі її переживання.

Підійшовши до палати, я побачив В’ячеслава. Якого біса він тут робить?! Я чітко просив, щоб сторонніх до неї не пускали.

— Що ти тут забув?! — гнівно викрикнув я.

— Я прийшов провідати Миру! — серйозно відповів він.

— Навіщо?! Впевнений, Мирослава б не хотіла тебе бачити! — з напругою в голосі кинув я, показуючи, що його присутність тут зовсім недоречна.

— Я друг Мирослави, і я хвилююся за неї, — спокійно відповів В’ячеслав, не змінюючи свого холодного виразу обличчя.

— Знаю я таких друзів! Та Мирослава думає інакше. Для неї ти просто тягар, що не дає спокою.

— Це ти її обтяжуєш своїми іграми. Через тебе вона зараз у лікарні, — сказав він, а я лише іронічно посміхнувся.

— І які ж це ігри? Може, просвітиш мене?

— Фіктивний шлюб, Максе, це не твоя гра?

— З чого ти взяв, що наш шлюб фіктивний?! — я підвищив голос, з напругою в очах.

— Бо Мира тебе не кохає! Ти змусив її вийти за тебе, — його слова лише розпалили моє обурення, але я тримав себе в руках.

— Невже я схожий на того, хто примусить жінку залишитися біля себе? А ось ти цілком здатен на це.

— Макс, ти вже програв. Скоро Мира подасть на розлучення, і тоді Тетяна Миколаївна не захоче такого зятя, як ти, — єхидно сказав В’ячеслав, намагаючись мене зачепити, але я лише посміхнувся. Він не знав, наскільки я готовий боротися за те, що дійсно важливе для мене.

Але страх, що вона може відкинути мене через те, що я син її колишнього, не давав спокою. Що як вона дійсно захоче подати на розлучення? Ні, вона не зробить цього! Але сумніви гризли мене зсередини, і я не знав, що думати. Мені просто необхідно з нею поговорити, щоб не зводити себе з розуму цими думками. В’ячеслав досі свердлив мене злісним поглядом, ненависть його очевидна, і так хочеться...

— Раджу тобі піти, поки я не вирішив зробити твій день гіршим, — сказав я, кидуючи на В’ячеслава злий погляд, і, не чекаючи відповіді, зайшов до палати.

В палаті стояла тиша, порушена лише ритмічним звуком апаратури. Мирослава лежала на ліжку, така ж бліда, як і раніше. Я обережно взяв її за руку, і відчув, що вона вже не така холодна, як тоді, коли я тримав її вперше після нещасного випадку.

— Як же сильно я тебе кохаю, Мирославо... — прошепотів я, відчуваючи, як ці слова наповнюють мене теплом і надією.

В такі моменти я готовий забути все, що було між нею та моїм батьком. Знаю, що це буде непросто, але я впораюся, якщо цього захоче сама Мирося. Моє кохання сильніше за біль, який вона мені завдала. Життя вже навчило мене не здаватися перед складнощами, і цього разу я не відступлю. Я піду до кінця, хай би який він був — щасливий чи ні. Важливо лише те, що я спробую.

Все, що я хочу, — це щоб Мирослава була щасливою. Чи зі мною, чи без мене — не так вже й важливо. За ці дні я мріяв почути її голос, зустрітися з її очима, в яких завжди бачилась глибина її душі. Це було б найбільшим щастям для мене. Я готовий сидіти в цій лікарні стільки, скільки потрібно, лиш би дочекатися її пробудження. Сьогодні я навіть вирішив ночувати тут, на стільці, з надією, що Мирося нарешті відкриє очі, і ми зможемо розібратися з усім, що нависло між нами, як чорна хмара посеред ясного неба.

Сидячи біля її ліжка, я відчував, як важко на душі. Я вже сто разів дивився у вікно, виміряв кроками кімнату, роздумував про все на світі, і лише спів пташок за вікном ненадовго відволікав мене від тривог. Але втома та кілька безсонних ночей далися взнаки, і під вечір я відчув, як зморився. Я вирішив задрімати поряд з коханою, намагаючись заглушити образу, що гнітила серце. Вона не винна в тому, що сталося. Ми обидва стали жертвами в цій ситуації, і, можливо, я просто намагаюся виправдати її, щоб зняти з себе цей тягар. Але одне я знаю напевне: ми обидва постраждали від рук мого батька, і він обов'язково за це відповість.

Мирослава

Розплющивши очі, я побачила Максима, який спав на стільці біля мого ліжка, тримаючи мене за руку. Його голова лежала на краю ліжка, а на обличчі було щось таке рідне, що викликало у мене посмішку. Він досі поруч, не зникнув. Це означало, що я йому не байдужа, і що він хвилюється за мене. Це відчуття принесло тепло в серце.

Я спробувала піднятися, але різкий біль пройшовся через голову, змушуючи мене відкинутися назад на подушку. Здавалося, що мене переїхали вантажівкою: все тіло боліло, і кожен м'яз зводило в неприємних судомах. Я обережно погладила Максима по руці, і він, прокинувшись, подивився на мене. В його очах змішалися стурбованість і щастя.

— Кохана, ти прокинулася! — вигукнув він, і на його обличчі з’явилася широка посмішка.

Не чекаючи відповіді, Максим обійняв мене, потім ніжно поцілував. Я відчула, як знову губилася в його обіймах, не знаходячи слів. Розгублено дивилася йому в очі, не знаючи, що сказати.